Визволення Аушвіцу: саме Україна має розповідати про це світові, щоб відновити історичну справедливість

Ми маємо дякувати росіянам за визволення Аушвіцу.

Або так.

Звісно, росіяни зараз роблять страшні речі в Україні, але вони звільнили в’язнів Аушвіцу в 1945. Ми маємо бути їм за це вдячні.

Щойно ви прочитали те, що лунало в багатьох розмовах 27 січня 2025 року, у 80-ту річницю звільнення Аушвіца і День пам’яті жертв Голокосту по всьому світу. А якщо це не звучало вголос, то точно жило в головах величезної кількості людей на Заході, які щиро так думають.

Цей наратив — результат невігластва і радянсько-російської пропаганди, який досі працює. Він не лише некоректний, а й принизливий для тих, хто справді визволяв Аушвіц, і для жертв Голокосту, пам’ять яких заслуговує на історичну точність.

Хто ж звільнив Аушвіц?

27 січня 1945 року ворота концтабору відкрили солдати 100-ї Львівської стрілецької дивізії 60-ї армії 1-го Українського фронту Червоної армії. Цей фронт був багатонаціональним, як і вся Червона армія, а не «російським».

Першими до табору увійшли бійці батальйону під командуванням полтавця єврейського походження Анатолія Шапіро. Саме він і його солдати відчинили ворота пекла, рятуючи тих, хто ще залишався живим. Шапіро, якому у 2006 році посмертно присвоєно звання «Герой України», згадував: «Це був не просто табір. Це було місце, де людяність припинила існування».

Звільнення Аушвіца стало частиною масштабної наступальної кампанії Червоної армії, у якій брали участь представники багатьох народів Радянського Союзу: українці, білоруси, євреї, грузини, росіяни й інші. Але сьогодні ми бачимо, як росія, використовуючи радянську історію, традиційно привласнює собі цей подвиг, зводячи його до «росіяни звільнили». І, на жаль, цей наратив знаходить підтримку на Заході.

А де ж Україна у цій історії?

Водночас Україна, яка має не лише історичну правду, а й беззаперечні аргументи, фактично відсутня. Мінкульт, який, зокрема, відповідає за інформаційну політику України, майже нічого не робить для боротьби з цими пропагандистськими міфами.

росія систематично використовує історію як інструмент пропаганди. Вона роками переконує світ у власній винятковості, привласнюючи подвиги багатонаціональної Червоної армії та здобутки різних республік Радянського Союзу. Україна ж, маючи реальні історичні факти, не веде належної роботи для донесення правди до міжнародної аудиторії.

Чому ми не використовуємо інформаційні приводи та не розповідаємо світові, що саме українці становили значну частину 1-го Українського фронту? Чому не говоримо про Анатолія Шапіро — людину, яка першою відкрила ворота Аушвіца? Чому ми дозволяємо росії монополізувати історію, яка належить багатьом народам?

Чому це важливо?

Сьогодні, у час війни, коли росія чинить нові злочини проти людяності на території України, говорити про її «героїчне минуле» як про привід для вдячності — це не просто цинізм. Це спроба виправдати агресора, що намагається побудувати нову імперію, використовуючи старі пропагандистські кліше.

Пам’ять про Голокост і звільнення Аушвіца — це не інструмент політики. Це нагадування про те, до чого призводить тоталітаризм, шовінізм і зневага до прав людини. І вшанувати цю пам’ять можна лише тоді, коли ми визнаємо історичну правду: Аушвіц звільнили не «росіяни», а багатонаціональні солдати Червоної армії, серед яких ключову роль відігравали українці. І саме Україна має розповідати про це світові, щоб відновити історичну справедливість.

Г. Малєнко, facebook.com