Чому показна розкіш золотих унітазів стала ознакою влади в країні

У ванній кімнаті Тимура Міндіча — бізнесмена, продюсера, співвласника студії «Квартал 95» і друга українського президента — стоїть золотий унітаз. Цієї деталі з приватного життя чоловіка, який не обіймає жодних публічних посад, хотілося б не знати й не обговорювати.

Проте обговорити варто, бо інкрустований золотою мозаїкою туалет у резиденції Віктора Януковича ще надто свіжий у нашій пам’яті. «Золотий унітаз» уособлює все, чого українське суспільство давно й наполегливо прагне позбутися: корупцію, жлобство та зрадництво у вищих ешелонах влади.

Прагне, втім, поки без особливого успіху: золоті унітази схильні до самовідтворення. Цікаво розібратися, чому.

Золотий унітаз в квартирі Тимура Міндіча

Заради справедливості слід згадати, що потяг людей із грошима до розкішного оздоблення відхожих місць є ознакою не тільки українського політичного життя. Наприклад, Дональд Трамп цілком міг би мати один або декілька таких, враховуючи його пристрасть до суцільно золотих інтер’єрів. 2017 року, під час своєї першої каденції, чинний президент США намагався отримати від музею Гуггенхайма полотно Ван Гога, щоби прикрасити свої покої у Білому домі.

Натомість музей в особі художника Мауріціо Каттелана запропонував Трампу прикрасити резиденцію власним витвором мистецтва — повністю функціональним 18-каратним золотим унітазом під назвою «Америка». Двома роками пізніше цей предмет викрали з Бленгеймського палацу в Оксфордширі, Британія. І хоча злодіїв знайшли й засудили, сам унітаз зник безслідно. Якби Дональд Трамп тоді погодився прийняти подарунок від музею, ця історія мала б щасливіший кінець.

Турецький президент — Реджеп Тайїп Ердоган — теж має свою історію із золотим унітазом. У розпал гострої політичної кризи 2015 року лідер опозиції Кемаль Киличдароглу звинуватив Ердогана в тому, що той використовував гроші платників податків для оздоблення золотом своєї туалетної кімнати. Нічого такого в будинку президента Туреччини не знайшли, а опозицію було знищено під нуль.

Ну і ще показовий приклад. У країні-агресорі відносно недавно засудили за корупцію й посадили на 20 років колишнього начальника Державтоінспекції регіонального рівня. В тамтешній пресі широко обговорювали туалет і ванну кімнату в його будинку — оздоблені, звісно, золотом.

Тобто золотий унітаз у світовому політичному контексті прижився як засіб відвертого політичного тролінгу, який використовують для демонстрації незгоди або презирства до людей із повноваженнями.

Однак владна верхівка в Україні, здається, й досі сприймає туалетну розкіш без жодної самоіронії, а буквально — як розкіш. І цю щиру відданість ідеалам несмаку, яку плекає кожне наступне покоління українських політиків, кожен наступний режим, важко зрозуміти.

Одне з можливих пояснень, імовірно, можна знайти в ідеях Зигмунда Фройда, який у сновидіннях і асоціаціях своїх клієнтів знаходив докази того, що в людському несвідомому уявлення про золото й екскременти тісно пов’язані між собою. По-перше, тому що вони уособлюють геть протилежне: золото — це щось надзвичайно цінне й привабливе, а відходи життєдіяльності — те, що має бути відторгнене.

Такий разючий контраст створює міцний асоціативний зв’язок між обома поняттями — й ось уже символічною мовою несвідомого лайно означає золото. Люди, не дуже схильні занурюватись у глибини самопізнання, можуть приймати ці асоціації, так би мовити, за чисту монету — без зайвих рефлексій і, як уже було сказано, іронії. Як наслідок маємо цей нескінченний золотий хіт у побуті вітчизняного політикуму.

По-друге, Фройд виразно описав так званий анальний характер, пов’язаний із відповідною стадією розвитку людини, на якій відбувається засвоєння туалетних навичок. Певна фіксація на цій стадії сприяє формуванню таких рис, як пристрасть до накопичення та скупість. Як пише ще один класик психології Еріх Фромм, життєва енергія людей із таким характером спрямовується переважно на те, щоб мати, берегти й накопичувати гроші та речі. І хоча ідеї Фройда та Фромма сьогодні мало хто сприймає буквально, вони точно вловили цей паралелізм грошей і туалетних практик, який досить чітко проявляється і в нашому сучасному житті.

Отже, одне з пояснень, чому український політичний клас і далі поповнюється людьми, що прагнуть користуватися відхожими місцями із золота, полягає в тому, що незмінною залишається природа вітчизняного багатства. Механізми накопичення статків є тими самими, що й за часів Януковича, а отже, й люди в цю сферу приходять із тією самою структурою характеру та навичок — сісти на потік, відмити тощо. Звучить цілком по-туалетному, правда ж?

Іще один момент, який варто обговорити. Золоті унітази, як і золотий батон із маєтку Віктора Януковича чи золотий вагон із маєтку Віктора Медведчука, — це «мертві» речі. В тому сенсі, що такий спосіб вкладання коштів не створює жодної доданої вартості.

Туалет із дорогоцінним покриттям працює не краще, ніж звичайний. А батони або вагони із золота зовсім не мають утилітарної цінності — їх не можна з’їсти, на них не можна нікуди поїхати. Проблема «мертвого» капіталу яскраво й у всій повноті проявилася ще під час дебютного оприлюднення електронних декларацій про доходи народних депутатів і публічних діячів 2016 року.

В цих деклараціях ми побачили скрізь одне й те саме — предмети розкоші, які скуповуються в товарних кількостях (кілька пар годинників Hublot, кілька люксових автівок, кількадесят квартир і земельних ділянок тощо). Гірко, що люди йдуть у політику, аби конвертувати владу в гроші. Ще гірше те, що ці гроші залишаються «мертвими», бо у тримачів цих коштів немає ні уяви, ні фантазії, ні візії, для чого гроші взагалі потрібні.

У психології є поняття «монетарна задоволеність». Це стан, коли людина має всі необхідні матеріальні ресурси (гроші, житло, інші можливості), щоб жити повноцінно й реалізувати свій потенціал. Пастка збагачення через владу полягає в тому, що це процес, замкнений сам на себе. Жодного виходу в стан монетарної задоволеності, після якого починається якийсь розвиток, тут не передбачено.

У того ж Фромма є відома робота «Мати чи бути», в якій він описує фундаментальну різницю між двома способами життя. Один орієнтований виключно на оволодіння різноманітними речами, які дають людині змогу почуватися ціннішою, важливішою й захищенішою.

Однак це підступна орієнтація, бо гроші керують людиною так само, як і людина — грошима. Вони закривають багато життєвих потреб, зокрема й нематеріальних. Теоретично можна купити й повагу, й довге життя, й любов. Однак, подібно до царя Мідаса, який перетворював усе, чого торкався, на золото — тобто на щось мертве й нефункціональне, люди, які вірять, що «мати» важливіше, ніж «бути», рано чи пізно самі перетворюються на річ серед інших речей. Зрештою корупція — це теж спосіб продати себе дорожче.

Інший спосіб життя, описаний Фроммом, орієнтований на становлення. Аби стати повноцінно функціонуючою особистістю, що їй цікаве життя як таке, люди навколо, можливості створити щось нове, самих лише грошей недостатньо. Потрібно бути, а не мати.

У гуманістичній психології прийнято ділити людські потреби на дві категорії — потреби захищеності та зростання. До першої категорії належить усе, що формує основу нормального та гідного життя: передусім безпека, потім приналежність до певної спільноти (родини, професійного середовища, клану) й, нарешті, самооцінка. Випадіння хоча б одного з цих компонентів різко погіршує життєвий баланс і створює зяючу діру, кричущий дефіцит, який вимагає заповнення. Найкоротший шлях до задоволення потреб захищеності лежить через здобуття влади, грошей або статусу.

Потреби зростання виразніше проявляються в тих людей, у яких усе гаразд із захищеністю. Проблема в тому, що люди, які в Україні мають гроші та владу, частіше воліють залишатися на тому рівні, де в них уже є влада та гроші, нікуди не зростаючи. Саме тому вони не мають уяви, що ще робити з грошима, крім як купляти нескінченні предмети розкоші. Вони передусім не мають такої потреби — зростати, пізнавати, реалізовувати призначення, яке має більший розмір, ніж гаманець.

Дослідження показують, що ставлення до грошей як до універсальної відповіді на всі питання людського буття притаманне не лише політичному класу, а й нашому суспільству загалом. Із тією лише різницею, що більша частина суспільства має численні зяючі діри й дефіцити в потребах захищеності та примарні шанси їх «монетарного задоволення».

Не маючи змоги підняти голову й роздивитись як слід життя, сповнене немонетарних задоволень і сенсів, українці й досі змушені обертатися в політичній діалектиці золота й гівна. Втім, саме тут, імовірно, й ховається ключ до розуміння того, чому корупцію в нашій країні так важко викорінити — бо в її основі лежить викривлене розуміння цінного. Щоразу, заходячи на новий політичний цикл, українці сподіваються, що нарешті все зроблять інакше. Проте знову виходить плутанина, і найцінніше, найважливіше й найсвітліше піддається остракізму, а шкідливе й отруйне — звеличується.

Але рано чи пізно все буде зроблено інакше, бо з кожним виявленим у слуг народу золотим унітазом ми, варто сподіватися, ставатимемо точнішими у відокремленні «мертвих» цінностей і цілей від живих.

Світлана Чуніхіна, заступник директора Інституту соціальної та політичної психології НАПН України, кандидат психологічних наук, старший дослідник; опубліковано у виданні ZN.ua

Читайте також:

Парадокс української антикорупції: друзяка президента Міндіч і його 15 соток в Герцлії - Ізраїльському Монте-Карло

Про другий "касетний скандал" та його відмінність від першого

Украденная роскошь доступного Межигорья (Фото)

''Хонка'' Януковича (фото)

Интерьер усадьбы Виктора Пшонки (Фото)