Про відповідальність судді за ухвалене ним судове рішення /Думка доктора юридичних наук

ВРП варто змінити підходи до розгляду дисциплінарних скарг на суддів за ухвалені ними рішення, по-перше, уніфікувавши свою дисциплінарну практику, по-друге, переставши «бачити» мало не у кожній дисциплінарній скарзі лише «незгоду із судовим рішенням» – д. ю. н., професор Микола Мельник

Суддя не несе відповідальності за ухвалене ним рішення – судове рішення може бути перевірено та оцінено лише у процесуальному порядку – «несудовий орган» не вправі здійснювати перевірку судового рішення та оцінювати діяльність судді стосовно його ухвалення – ініціювання юридичної відповідальності судді у зв’язку із ухваленням ним судового рішення є посяганням на його незалежність.

Такі основні аргументи судді зазвичай кладуть в основу своєї захисної позиції при розгляді питання стосовно їхньої юридичної відповідальності або вирішенні кадрових питань (проходженні кваліфікаційного оцінювання та конкурсів на зайняття посад у судах вищих інстанцій тощо). Часто така лінія захисту реалізується суддями при розгляді дисциплінарних справ Вищою радою правосуддя (ВРП).

Свою позицію судді обґрунтовують посиланням на міжнародні стандарти у сфері судочинства, конституційні принципи, положення законодавства про судоустрій і статус суддів, практику ЄСПЛ та Верховного Суду, які стосуються незалежності суддів.

Незалежність судді та його відповідальність

Без незалежності судді не може бути правосуддя як такого. Незалежність суддів – це невід’ємний елемент їхнього конституційного статусу, необхідна умова здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом, засіб забезпечення конституційного права людини на судовий захист. Зрештою – це гарантія незалежності судової влади, забезпечення верховенства права та конституційного ладу в державі.

Тому потреба встановлення на найвищому нормативно-правому рівні гарантій  незалежності судді та забезпечення їх на практиці не підлягає сумніву. Водночас правосуддя не може бути забезпечено за відсутності відповідальності судді, безкарне порушення суддею/судом закону, прав і свобод людини є несумісним із правосуддям. Відповідальність судді покликана сприяти належному виконанню ним своїх професійних обов’язків, забезпечити справедливе судочинство, а отже й ефективну реалізацію права кожного на судовий захист.

Відтак незалежність судді тісно пов’язана з його відповідальністю та зовсім не означає вседозволеності для судді, безвідповідального ухвалення ним судових рішень. Незалежність та відповідальність – два боки «однієї медалі», якою є правосуддя. По суті незалежність судді та його відповідальність мають однакове функціональне призначення – забезпечення правосуддя.

І якщо у співвідношенні цих двох складових не досягнуто потрібної рівноваги (балансу), то це безумовно завдасть шкоди справедливому судочинству.

Натомість, судді переважно зосереджують увагу лише на існуванні гарантій їхньої незалежності, вони впритул воліють не бачити свого обов’язку нести відповідальність за ухвалене судове рішення. І обґрунтовують це начебто існуючим абсолютним імунітетом судді від відповідальності за ухвалене ним судове рішення.   

Таку аргументацію, яка в принципі виключає відповідальність судді за ухвалене рішення, можна умовно назвати «концепцією суддівського свавілля та безкарності». Адже вона, по-перше, по суті зводиться до того, що суддя не може нести юридичної відповідальності за ухвалене ним судове рішення – яким би воно не було, по-друге, у принципі суперечить конституційним засадам та законодавчим приписам у сфері судочинства, а також положенням документів відповідних міжнародних інституцій, які часто називають міжнародними стандартами.

Перебільшена роль міжнародних стандартів

Про так звані міжнародні стандарти варто сказати окремо, оскільки у вітчизняній юридичній практиці спостерігається тенденція надання їм вочевидь гіпертрофованого правового значення. Чому так звані? Тому, що визначальною характеристикою будь-якого стандарту є його нормативність. У більшості ж випадків «міжнародні стандарти у сфері судочинства» є положеннями консультативних, рекомендаційних чи взагалі аналітичних документів, які не містять нормативних приписів. Виняток складають положення конвенцій/міжнародних договорів, які у передбачений Конституцією України спосіб інтегровані у національне законодавство.

Безперечно, консультативно-рекомендаційні «міжнародні стандарти» можуть служити орієнтирами для удосконалення законодавства та практики,  можуть використовуватися у правозастосовній діяльності, але класти їх в основу рішень судів чи дисциплінарних органів, наділяючи при цьому їх більшою юридичною силою за приписи вітчизняного законодавства (з Конституцією включно) – це явний перебір.

По-перше, для такого використання цих консультативно-рекомендаційних положень відсутні правові підстави. По-друге, таке їх використання прямо суперечить конституційним приписам щодо підстав, порядку та меж діяльності органів державної влади та їх посадових осіб (ст. 19 Конституції), а також таким засадам судочинства як верховенство права та законність. По-третє, існуюча в Україні правова база дозволяє ухвалити правове рішення у будь-якій справі стосовно відповідальності судді чи вирішення питання стосовно його кар’єри без гіпертрофованого використання висновків консультативно-дорадчих органів на кшталт Венеційської комісії, Консультативної ради європейських судів (КРЄС) тощо.

Юридичним нонсенсом є ситуація, за якої органи державної влади України (зокрема, суди) мотивують свої рішення положеннями консультативних міжнародний інституцій, «забуваючи» про нормативні приписи вітчизняного законодавства. Так, в одному із своїх рішень Велика палата Верховного Суду констатувала, що під час вирішення справ, пов’язаних з притягненням суддів до дисциплінарної відповідальності, вона враховує підходи і принципи, сформульовані у відповідному Висновку КРЄС про дисциплінарну відповідальність суддів, за змістом якого рішення судді, включаючи тлумачення закону, оцінку фактів або зважування доказів та/або відступ від усталеної судової практики, не повинне призводити до дисциплінарної відповідальності, за винятком випадків злого умислу, умисного невиконання обов’язків або серйозних проступків.

Це добре, що найвища судова інстанція нашої держави наповнює свої рішення висновками/рекомендаціями міжнародних інституцій. Але є два важливі нюанси. По-перше, яка юридична сила вказаного висновку КРЄС? Адже сама назва цієї інституції свідчить про те, що її висновки мають консультативно-дорадчий характер.

По-друге, наша Конституція, закони «Про судоустрій і статус суддів» та «Про Вищу раду правосуддя» містять відповідні положення стосовно підстав та порядку притягнення судді до відповідальності. Натомість Велика палата Верховного Суду зробила акцент на положеннях консультативного характеру дорадчої міжнародної організації, певно, вважаючи їх більш вагомими для мотивування судового рішення, ніж нормативні приписи українського законодавства.

Вбачається, що «міжнародні стандарти у сфері судочинства», які не мають нормативно-правового значення, можуть застосовуватись лише як додаткові аргументи до положень вітчизняного законодавства, а не кластись в основу рішень. Інакше відбувається їх вивищення над конституційними та законодавчими приписами з нівелюванням Конституції та законів України. Для чого це робити – заради уподібнюванню сучасній модній правовій тенденції, декларування «проєвропейськості», демонстрації високої освіченості? А головне – яка у цьому потреба та правова значущість?

Суддя (не)несе відповідальність за ухвалене ним судове рішення

З огляду на важливість для правосуддя питання про відповідальність судді за ухвалене ним судове рішення вирішується на конституційному рівні. Конституцією (ст. 126) встановлено: «Суддю не може бути притягнуто до відповідальності за ухвалене ним судове рішення, за винятком вчинення злочину або дисциплінарного проступку».

Цей конституційний припис відображено у ст. 49 Закону «Про судоустрій і статус суддів», яка присвячена недоторканності та імунітету судді. Крім того, ст. 106 цього Закону, яка встановлює підстави дисциплінарної відповідальності судді, передбачено, що «скасування або зміна судового рішення не має наслідком дисциплінарну відповідальність судді, який брав участь у його ухваленні, крім випадків, коли скасоване або змінене рішення ухвалено внаслідок умисного порушення норм права чи неналежного ставлення до службових обов’язків».

Міжнародні документи з питань правосуддя також закріплюють правило про те, що ухвалення суддею рішення («легітимне здійснення суддею своїх прав») не повинно бути підставою для притягнення його до дисциплінарної відповідальності. Але при цьому чітко констатують, що суддя несе відповідальність за ухвалення ним судового рішення, якщо при цьому мали місце «умисне вчинення проступку», «умисел чи груба недбалість» чи інше порушення закону.

 Так, у «найсвіжішому» Висновку КРЄС № 27 (2024) про дисциплінарну відповідальність суддів від 6 грудня 2024 року вказується, що «рішення судді, включаючи тлумачення закону, оцінку фактів або зважування доказів, не повинно призводити до дисциплінарної відповідальності, за винятком випадків злого умислу, умисного невиконання обов’язків або серйозного проступку».

Відтак, ні Конституція, ні закони України, ні міжнародні документи («стандарти») у сфері правосуддя не передбачають абсолютного імунітету судді від відповідальності за ухвалене ним судове рішення.

За їх змістом суддя не несе відповідальності за ухвалене ним судове рішення, якщо воно є законним, обґрунтованим і вмотивованим. Якщо ж воно таким не є, то виникають підстави для його юридичної відповідальності. Конституція та Закон «Про судоустрій і статус суддів» пов’язують ці підстави з вчиненням суддею злочину або дисциплінарного проступку.

Визнаючи неконституційною ст. 375 КК через її юридичну невизначеність, яка створює ризики та можливості для протиправного впливу на суддів, Конституційний Суд України зазначив, що «суддю може бути притягнуто до кримінальної відповідальності лише у випадку, коли правопорушення вчинено умисно, має місце свавільне зловживання повноваженнями судді, що перешкоджає здійсненню правосуддя чи переслідує нелегітимні цілі (заподіяння шкоди іншим особам або суспільним інтересам тощо), прикриваючись виконанням вимог закону» (рішення № 7-р/2020 від 11 червня 2020 р.).

До речі, тоді КС відтермінував втрату чинності ст. 375 КК на шість місяців, вказавши, що парламент має привести нормативне регулювання щодо кримінальної відповідальності за постановлення суддею (суддями) неправосудного судового рішення у відповідність із Конституцією України та його рішенням. Однак парламент досі не заповнив юридичну прогалину, яка утворилась у зв’язку із визнанням ст. 375 КК неконституційною.

Згідно із законодавчим визначенням підстав дисциплінарної відповідальності судді суддя несе відповідальність за ухвалене ним рішення, якщо він таким судовим рішенням умисно або внаслідок недбалості, зокрема:

– незаконно відмовив в доступі до правосуддя або допустив інше істотне порушення норм процесуального права під час здійснення правосуддя, що унеможливило реалізацію учасниками судового процесу наданих їм процесуальних прав та виконання процесуальних обов’язків або призвело до порушення правил щодо юрисдикції або складу суду;

– не зазначив в судовому рішенні мотивів прийняття або відхилення аргументів сторін щодо суті спору;

– порушив засади рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Крім того, суддю, який брав участь в ухваленні судового рішення, може бути притягнуто до дисциплінарної відповідальності в порядку дисциплінарного провадження у разі умисного або внаслідок грубої недбалості допущення ним порушення прав людини і основоположних свобод або інше грубе порушення закону, що призвело до істотних негативних наслідків, а також у випадку скасовування або зміни рішення, ухваленого суддею внаслідок умисного порушення норм права чи неналежного ставлення до службових обов’язків (ч. ч. 1 та 2 ст. 106 Закону «Про судоустрій і статус суддів»).

Викладене дозволяє зробити низку висновків.

По-перше, закріплення на конституційному та законодавчому рівнях загального правила про те, що суддя не несе відповідальності за ухвалене ним судове рішення, є однією з основних гарантій незалежності суддів під час здійснення правосуддя. Це правило корелюється з неухильним дотриманням суддею засад судочинства.

По-друге, імунітет судді від відповідальності за ухвалене ним судове рішення не має абсолютного характеру.

Понад те закон встановлює широкий «діапазон» для правового реагування на діяльність судді при здійсненні ним судочинства, передбачаючи можливість притягнення його до дисциплінарної відповідальності за умисне або внаслідок грубої недбалості допущення: 1) порушення прав людини і основоположних свобод; 2) іншого грубого порушення закону, що призвело до істотних негативних наслідків.

По-третє, скасування або зміна судового рішення не є обов’язковою умовою для притягнення судді до відповідальності за його ухвалення. Водночас вони можуть мати своїм наслідком його відповідальність.

По-четверте, правове реагування на допущені суддею порушення закону при ухваленні судового рішення має бути забезпечено так само, як і гарантії його незалежності.

(Не)однозначна практика

Реальність у сфері вітчизняного правосуддя така, що належним чином не забезпечуються ні гарантії незалежності судді, ні їхня відповідальність за порушення закону. Відтак, у сфері правосуддя «маємо те, що маємо».

Що стосується відповідальності судді, то у діяльності дисциплінарних органів спостерігається тенденція загалом поблажливого реагування на дисциплінарні скарги, у яких порушується питання про відповідальність суддів за ухвалені ними неправосудні рішення.

Так, за усталеною практикою дисциплінарні палати ВРП як підставою для відмови у відкритті дисциплінарних справ за такими скаргами найчастіше послуговуються універсальним твердженням про те, що суть скарги зводиться «до незгоди із судовим рішенням» (з посиланням на ст. 45 Закону «Про Вищу раду правосуддя»).

Хоча аналіз багатьох скарг, за якими було відмовлено у відкритті дисциплінарних справ стосовно суддів, вказує на те, що насправді у них йшлося про допущені суддями порушення, які згідно із ч. ч. 1 та 2 ст. 106 Закону «Про судоустрій і статус суддів» є підставами для їхньої дисциплінарної відповідальності.

При чому у таких скаргах нерідко спеціально наголошувалось на тому, що скарга не є незгодою із судовим рішенням, а у ній констатуються і доводяться ті порушення закону і прав учасників процесу, які допущені суддею ухваленням судового рішення. Але такі застереження скаржників, як правило, залишаються поза увагою дисциплінарного органу, який радше побачить формальне порушення суддею процедури розгляду справи, ніж стане оцінювати діяльність судді з точки зору порушення ухваленим ним рішенням прав людини і основоположних свобод, спричинення інших істотних негативних наслідків.

Складається стійке враження, що суб’єкти, які вправі оцінювати правомірність діяльності суддів, бояться «влазити» у судове рішення навіть у тих випадках, коли таке рішення вочевидь призвело до вказаних порушень та наслідків.

Ще одна проблема полягає у тому, що за визначених законом підстав дисциплінарної відповідальності суддів дисциплінарні органи (дисциплінарні палати ВРП) застосовують різні підходи до оцінки аналогічних правових ситуацій – щодо відмови/відкриття дисциплінарних справ, визнання наявності/відсутності складу дисциплінарного проступку тощо.   

За таких обставин не можна говорити про існування ефективної системи притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності, спрямованої на забезпечення справедливого судочинства.

Крім іншого, це призводить щонайменше до того, що, по-перше, судді, які своїми рішеннями допустили грубі порушення закону та прав людини, уникають передбаченої законом відповідальності. По-друге, від рішення дисциплінарного органу напряму залежить подальша судова практика з того чи іншого питання: чи продовжать суди своїми рішеннями порушувати права людини та закон, чи така практика буде припинена.

***

Відтак, ВРП варто змінити підходи до розгляду дисциплінарних скарг на суддів за ухвалені ними рішення, по-перше, уніфікувавши свою дисциплінарну практику, по-друге, переставши «бачити» мало не у кожній дисциплінарній скарзі лише «незгоду із судовим рішенням». При цьому важливо забезпечити принцип домірності під час здійснення дисциплінарної функції: «вибирати» із судового рішення допущені суддею порушення закону, не допускаючи позапроцесуальної оцінки законності судового рішення.

Аргументована констатація факту порушення суддею закону та його наслідків, а також чіткі юридичні формулювання вчиненого суддею дисциплінарного правопорушення – це ті необхідні умови, які, з одного боку, забезпечать правову обґрунтованість притягнення судді до відповідальності за ухвалене ним судове рішення, з другого – позбавлять можливості звинувачувати дисциплінарний орган у ревізуванні судового рішення та втручанні у його суть.

Сприяти цьому процесу мають й адвокати, зокрема підготовкою дисциплінарних скарг, предмет та обґрунтованість яких не давали б ВРП приводів розглядати їх як «незгоду із судовим рішенням». Скарги мають готуватися з чітким розумінням того, що за законом з «незгодою із судовим рішенням» звертаються до апеляційної та касаційної інстанцій, які вправі його оцінити та винести стосовно нього свій вердикт – залишити в силі, змінити чи скасувати. Об’єктом дисциплінарного дослідження ВРП є діяльність/бездіяльність судді, зокрема стосовно ухвалення ним судового рішення.

Це є важливим ще й з огляду на наявну законодавчу ініціативу (законопроект № 13137 про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законодавчих актів України щодо удосконалення дисциплінарних та інших процедур), якою пропонується істотно змінити підстави дисциплінарної відповідальності судді, порядок звернення з дисциплінарною скаргою щодо судді та процедуру дисциплінарного провадження щодо суддів. Обґрунтованість низки пропонованих новел видається сумнівною. Це, зокрема, стосується нового визначення права на звернення із скаргою щодо дисциплінарного проступку судді та заходів запобігання зловживанню правом на звернення з дисциплінарною скаргою (включно із встановленням плати за подання наступних дисциплінарних скарг), що може істотно обмежити можливість учасників судового процесу ініціювати дисциплінарну відповідальність судді. А відтак – і можливість забезпечити належне правове реагування на порушення суддею закону.

Не заперечуючи потреби удосконалення законодавчого регулювання дисциплінарної відповідальності судді, слід зазначити, що прийняття таких новел у сукупності із недостатньо продуманими (чи навпаки – добре продуманими) змінами щодо підстав дисциплінарної відповідальності судді та процедури притягнення його до такої відповідальності призведе до очевидного дисбалансу заходів щодо забезпечення незалежності судді та його відповідальності. Можливо від реалізації таких змін виграє певне коло суддів, але у програші точно опиниться правосуддя.

Правосуддя потребує захисту не лише від зовнішніх, але й внутрішніх посягань, які виходять від самих суддів – тих, які при здійсненні судочинства умисно або внаслідок грубої недбалості, а інколи вочевидь свавільно порушують закон. Особливо це стосується ухвалення судового рішення, яке, власне, і є актом правосуддя.

Суддя/суд наділений колосальною владою, подібної до якої не має жодна посадова особа чи орган. Суд/суддя вправі поновлювати права, покладати обов’язки, встановлювати факти та заборони, визнавати винним у вчиненні правопорушень, призначати покарання та накладати стягнення або звільняти від них, скасовувати рішення посадових осіб та органів, визнавати незаконними (протиправними) їх акти, дії та бездіяльність тощо. У правовому сенсі суддя/суд може «поправити» («поставити на місце») будь-якого владного суб’єкта, включно з урядом, парламентом, президентом. Водночас має існувати дієвий правовий механізм, що дозволяв би «ставити на місце» суддю, який зловживає «правом судити».

Це й зумовлює, з одного боку, особливий правовий статус судді з гарантіями його незалежності, з другого – особливі вимоги до його діяльності, зокрема стосовно ухвалення ним судового рішення.

Микола Мельник, доктор юридичних наук, професор

Джерело: sud.ua