Дві години телефонної порожнечі, або Чума на обидва їх - овальний і з баштами будинки

Знаєте, що у великій політиці гірше за клоунаду? Клоунада передбачувана! Бо зовсім не смішно, тільки сум і огида.

Напередодні розмови з володарем чарівного чемодану путіним президент США Д. Трамп публічно обурювався, що Тейлор Свіфт, Брюс Спрінгстін та інші зірки американського шоубізу не підтримали його на виборах, і йому досі пече.

І це цілком зрозуміло і передбачувано. Бо непідтримка Трампа — це страшний злочин проти людства. Натомість, путінська агресія, яка призвела до загибелі сотень тисяч людей, величезних руйнувань і скалічених доль — це лише привід обмінятися думками, як і скільки можна буде заробити, коли війна якось скінчиться...

Хтось сумнівався, що Трамп після розмови з путіним буде у захваті, яка чудова бесіда в них відбулася і як вони фантастично один одного розуміють? І які в них неозорні перспективи на співпрацю? Хиба дивина, що путін після розмови буде бекати про якісь химерні компроміси, які треба знайти з Україною, зокрема, щодо першопричин війни? Мабуть, тільки Трамп не розуміє (або робить вигляд), що першопричиною війни є хворе бажання Кремля поглинути або знищити Україну.

І де тут проглядається обопільно прийнятний компроміс? А от черговий меморандум укласти — це святе. Нам будапештського недостатньо, надо ще стамбульський підписати. І це також було зрозуміло заздалегідь, бо є класичної формою затягування переговорного процесу без реального результату.

Коротше, Трамп і досі не готовий тиснути на того володимира, який у москві. Але він з задоволенням компенсує це тиском на того, який у Києві. І добре, що весь цей розклад почули і зрозуміли у підсумковій телефонній розмові лідери європейських країн.

Краще б президент супердержави США повністю зосередився на естрадних інтригах і регулярному, як захід сонця, буцанні Байдена, ніж займався пошуком миру між Україною росією. Бо його «нейтральне» посередництво просто повсилює країну-агресорку, яка і без того має катастрофічну ресурсну перевагу над Україною.

Може, новий Папа зможе якось зарадити. Він принаймні жодного разу не натякав на бажання отримати Нобелівську премію миру у додаток до позолочених літаків та мільярдів пожертв у фонд свого родича.

За матеріалом Олександра Кочеткова, facebook.com

У погляді путлєра — тривога, розгубленість і страх...

Барак Обама — 44-й президент США, лауреат Нобелівської премії миру. У своїй книжці «A Promised Land» («Земля обітована”, 2020) він відкрито і детально ділиться поглядами на глобальні події, конфлікти та політичних лідерів, з якими йому довелося мати справу.

Особливу увагу в книзі приділено раші та путлєру. Обама описує особисті враження від переговорів, аналізує поведінку рашистського керівництва, а також ділиться своїм баченням причин агресивної зовнішньої політики хремпля. Його оцінки — виважені, але точні, з аналітичною глибиною та прямотою, яку рідко можна побачити в офіційній риториці.

Ось добірка реальних цитат з книги Обами про рашу, путлєра та суть геополітичного протистояння.

- Про перше враження від путлєра:

“Putin didn’t care about what I said; he cared about what I could do. He understood power, respected power. And for him, the cold logic of power always trumped ideals or international norms.”

(путлєру було байдуже, що я казав; йому було важливо, що я можу зробити. Він розумів силу, поважав силу. І для нього холодна логіка сили завжди переважала ідеали чи міжнародні норми.)

- Про путлєра:

“With his pale, compact face, watchful eyes, and perpetually clenched mouth, he reminded me of the tough, street-smart ward bosses who used to run the Chicago machine. Physically, he was unremarkable—short and compact—but exuded the easy confidence of someone who knew he was the most powerful man in the room.”

(“Зі своїм блідим, щільним обличчям, пильними очима і постійно стиснутими вустами, він нагадав мені жорстких, вулично-хитрих босів політичних районів, які колись керували Чикаго. Фізично він був нічим не особливий — низький і щільний, але випромінював впевненість людини, яка знала, що є найвпливовішим у кімнаті.”)

- Про стиль переговорів із путлєром:

“Whenever we sat down to talk, Putin seemed to go out of his way to appear bored, as if I were just another dissembling Western politician. […] Conversations with him were like those I imagined taking place between the mob bosses I’d read about in crime novels.”

(“Коли ми сідали за стіл переговорів, путлєр спеціально поводився нудьгуючим, ніби я був лише ще один брехливий західний політик. […] Розмови з ним нагадували мені ті, що я уявляв між босами мафії, про яких читав у кримінальних романах.”)

- Про самі переговори з путлєром:

“Our meetings had the flavor of old-school Cold War standoffs. […] He’d launch into a monologue full of grievances — about NATO, about American hypocrisy, about his country’s historic slights.”

(Наші зустрічі мали присмак старомодного протистояння часів Холодної війни. […] Він починав монолог, повний образ — про НАТО, про американське лицемірство, про історичні кривди раши.)

- Про рашистське керівництво:

“Their view of politics seemed rooted in a zero-sum mentality: one nation’s gain was necessarily another nation’s loss. They saw power as something to be hoarded and jealously guarded.”

(“Їхній погляд на політику ґрунтувався на ментальності нульової суми: виграш однієї нації — це завжди втрата іншої. Вони бачили владу як щось, що треба накопичувати й ревно охороняти.”)

- Про характер рашистського політичного мислення:

“For Russian leaders like Putin, democracy was just a game — a convenient façade for authoritarian rule. They saw the free press, civil society, and political opposition as weaknesses to exploit, not strengths to emulate.”

(Для рашистських лідерів на кшталт путлєра демократія була лише грою — зручною ширмою для авторитарного правління. Вони сприймали вільну пресу, громадянське суспільство і політичну опозицію як слабкості, які варто використати, а не приклади для наслідування.)

- Про менталітет рашистських керманичів:

“In their worldview, the strong did what they could and the weak suffered what they must. They respected nothing but brute strength.”

(У їхньому світогляді сильні робили те, що могли, а слабкі терпіли те, що мусили. Вони не поважали нічого, крім грубої сили.)

- Про рашистський погляд на Захід:

“They viewed Western liberalism not just as misguided but as a threat — a contagion that could infect their own people and undermine their control.”

(Вони бачили західний лібералізм не просто як хибний шлях, а як загрозу — заразну ідею, яка могла би інфікувати їхній народ і підірвати контроль над ним.)

- Про реакцію раши на Майдан та анексію Криму (2014):

“Putin’s move into Crimea was a brazen, calculated show of force — the act of someone who believed the world’s rules didn’t apply to him.”

(Вторгнення путлєра в Крим було зухвалою, прорахованою демонстрацією сили — вчинком людини, яка вважає, що правила світу на нього не поширюються.)

- У підсумку, мемуари Барака Обами «A Promised Land» («Земля обітована») — це не просто розповідь про шлях до Білого дому чи про складнощі президентства. Це глибоко особиста історія людини, яка постійно шукає баланс між ідеалами та реальністю, між політичними зобов’язаннями та внутрішніми переконаннями. Обама не боїться показати свої сумніви, помилки й переживання — і саме в цій відвертості полягає головна сила книги. Вона не тільки дозволяє зазирнути за куліси світової політики, але й нагадує: навіть у найвищих кабінетах залишаються живі, складні, уразливі люди.

Це книжка для тих, хто цікавиться політикою, історією, лідерством — і, зрештою, людською природою. «Земля обітована» — це не лише історія одного президента, а й дзеркало для кожного, хто мріє про краще майбутнє й не боїться діяти задля нього.

P.S. Ця унікальна фотографія належить американському фотожурналісту Піту Соуза — офіційному фотографу Білого дому за президентства Барака Обами. Вона була зроблена в листопаді 2014 року під час саміту АТЕС у Пекіні. Цей момент — більше, ніж просто дипломатичне спілкування. У погляді путлєра — тривога, розгубленість і страх. У цьому напруженому зіткненні двох світів — демократичного та автократичного — важко не відчути глибшого символізму.

Шкода лише, що ми не бачимо обличчя Обами — бо саме в очах лідерів іноді можна прочитати більше, ніж у політичних заявах. Ця фотографія — ніби застиглий кадр історії, в якому вже проглядається те, що світ побачить лише згодом. Вона говорить мовою, яку не можна перекласти — мовою сили, страху та істини.

Матеріал з відкритих джерел