Ця війна - не боротьба з фашизмом. Вона - імперіалістичний акт агресії. Війна росії - не звільнення, а злочин — Штанмайэр

Нарешті це сказали вголос: Президент Німеччини Франк-Вальтер Штайнмаєр та голова Бундестагу Юлія Кльокнер. У Бундестазі. На всю Європу. Дві промови — один месседж, який змінив світ.

Що мене особисто зачепило у промові Франк-Вальтер Штайнмаєр, — те, що він прямо протиставив боротьбу з фашизмом у Другій світовій війні тому, як сучасна росія використовує цей термін для виправдання своєї агресії проти України.

Ось ключовий фрагмент (переклад з німецької, близький до оригіналу):

«Ні, ця війна — не боротьба з фашизмом. Вона — імперіалістичний акт агресії. Війна росії — не звільнення, а злочин».

Далі Штайнмаєр розгорнув думку:

Зазначив, що кремль цинічно маніпулює історією, прикриваючи новітню війну риторикою про «боротьбу з нацизмом».

Підкреслив, що фашизм — це не просто ярлик, а конкретна історична реальність, яка пов’язана з тоталітаризмом, расизмом, геноцидом, антисемітизмом. І саме з цим боролися в 1939–1945 роках.

Із цього випливає, що анексія територій, масова депортація дітей, вбивства цивільних — не мають нічого спільного з боротьбою проти фашизму, це — злочини проти миру, і такі дії ганьблять пам’ять справжньої антифашистської боротьби.

По суті, цей меседж публічно знищує нарратив щодо "визволення" як такого, ба більше, за контекстом — це пряме викриття того, як російська влада зловживає терміном "антифашизм" для легітимації агресії.

Дуже символічно, що саме на 80-ту річницю капітуляції нацистської Німеччини Франк-Вальтер Штайнмаєр озвучив те, що десятиліттями витіснялось із радянської версії «пам’яті про війну». Те, що кремль сьогодні знову спотворює.

«Війна росії проти України — не боротьба з фашизмом. Це імперська агресія. Це фальсифікація історії для виправдання найбільшої несправедливості й найтяжчих злочинів.»

Президент ФРН чітко відокремив боротьбу проти нацизму 1940-х від сьогоднішньої війни, в якій росія цинічно краде риторику переможців, сама діючи як окупант і злочинець.

Але ще більш промовистою була промова голови Бундестагу Юлії Кльокнер. Саме вона сказала те, про що роками мовчали:

— Про масові зґвалтування, катування, насильство — з боку тих, кого у радянській міфології звуть «визволителями».

— Про те, що жінки були не тільки жертвами, але й тими, хто піднімав Німеччину з руїн — і це теж має бути частиною пам’яті.

— І про те, що в Україні знову ґвалтують, знущаються, катують — під ті самі російські наративи, що вчора звучали в Берліні.

Факт: За оцінками істориків, серед яких Ентоні Бівор, у 1945 році жертвами радянського сексуального насильства стали до 2 мільйонів німецьких жінок. Часто — багаторазово.

Це не "війна як така". Це була частина системного ставлення до "ворожого населення" як до об’єкта приниження й помсти.

Antony Beevor – "Berlin: The Downfall 1945"

Бівор докладно описує, як Червона армія сприймала населення окупованої Німеччини як "ворожих" і таких, що заслуговують на покарання. Один із головних мотивів насильства (зокрема зґвалтувань) — колективна помста за все, що зробили німці на радянській території. “Many Soviet soldiers regarded all Germans, including women and children, as culpable and unworthy of pity.”

І тут порушено надзвичайно важливу тему — і сформульовано її, по суті, як запит на остаточну деколонізацію свідомості:

росія сама демонтує свій же міф про «один народ» — не лише через дії, а через сенси, які супроводжують ці дії: риторика приниження, демонстративна жорстокість, глорифікація насильства, що повторює поведінку не братнього, а окупаційного режиму. І це вже не випадковість. Це — послідовна історична модель. Промова Юлії Кльокнер, яка поставила в ряд злочини радянської армії під час Другої світової війни, і війни росії проти України показала:

Ключова річ: Тепер вже усі бачать, що "Один народ" — ніколи не існував.

Ідея «братнього народу» — це імперський конструкт, зручна ширма для асиміляції, приниження та знеособлення.

Поведінка радянської армії в Німеччині 1945-го і поведінка російських військ у Бучі, Ізюмі, Херсоні — мають спільну матрицю: ірраціональна жорстокість, "покарання" цивільного населення, домінування через приниження.

Те, як рф сьогодні нищить українське цивільне життя, вбиває дітей, ракетами б'є по школах, — це геноцидна поведінка, а "війна за територію".

Тобто: це не зрада братства. Це — продовження колоніальної норми.

— Ідея "одного народу" працює тільки до того моменту, поки «молодший брат» мовчить, слухається й асимілюється. Як тільки він чинить опір — він стає «нацистом», «зрадником», «ворожим населенням».

— Це не братерство, це — колоніальна вертикаль, яка не здатна існувати без підпорядкування. І саме тому будь-який акт суверенності — це загроза імперії.

— росія може "проковтнути" суверенітет "де-юре", але не суверенітет "де-факто".

Чи достатньо цього, щоб зруйнувати наратив?

Історично — так, якщо це задокументувати, осмислити й системно донести до світу.

Аналогії з Бучею, зґвалтуваннями 1945 року, культурною експансією, політикою русифікації — все це не окремі явища. Це одна колоніальна система, яка створює ворога з будь-кого, хто зберігає ідентичність.

Саме тому потрібно перевести дискусію з "історичного конфлікту" до "деокупації мислення", до усвідомлення того, що українська ідентичність — не братня, а своя, і вона була століттями насильницьки принижена.

Саме тому ці два історичні виступи у Німецькому Бундестазі більше, ніж символічні жести. Це — зламаний хребет російській версії «великої вітчизняної», яка досі служить виправданням злочинів: і минулих, і теперішніх.

Ми чекали, щоб Європа не лише мовчки солідаризувалась із нами, а й переглянула власну історичну оптику. Цей день настав. І звучить це з трибуни Бундестагу, німецькою, чітко й без обтічностей.

Це фото зроблено в Німецькому національному меморіалі жертвам війни та тиранії (Zentrale Gedenkstätte der Bundesrepublik Deutschland für die Opfer von Krieg und Gewaltherrschaft), що розташований у Новому вартовому домі (Neue Wache) в Берліні.На передньому плані — скульптура "Мати з мертвим сином" ("Mutter mit totem Sohn") авторства Кете Кольвіц. Це одна з найвідоміших німецьких антивоєнних скульптур. Оригінал створений у 1930-х роках, а бронзова копія була встановлена в 1993 році як центральний елемент німецького національного меморіалу.

Ця скульптура є символом страждань цивільного населення, особливо жінок, дітей і матерів під час війни. Вона навмисне розташована під відкритим небом — у залі з отвором у стелі — щоб дощ, сніг і сонце падали прямо на неї, нагадуючи про вразливість і беззахисність жертв насильства.

Зі сторінок FB