Чому Україна не перемагає

Декому з нас випало бути зацікавленими свідками і маленькими гвинтиками у набутті і становленні незалежності України. Зараз таке відчуття, що можемо бути присутніми, не дай Боже, і на похоронах незалежної України.

Зараз час все називати своїми іменами: ми програємО цю війну за існування. І не тому, що українські воїни не хочуть боронити країну або не вміють воювати. Навіть ворог визнає, що українські бійці — найкращі, і він дуже хотів би мати їх у своїх лавах під час воєнного підкорення Європи. І не тому, що українці не готові віддавати останнє задля перемоги.

Ні, наша країна у її сьогоднішньому суспільному стані з наявним політичним і військовим керівництвом просто не здатна перемагати ворога, який переважає і у чисельності, і у ресурсах.

Скажу просто: ті, хто нас зараз очолює — і на фронті, і у тилу — надто тупі, жадібні і самозакохані для того, щоб перемогти російську недоімперію.

Розумні росіяни (так-так, там є не тільки Захарова зі Скабєєвою) порівнюють свою країну з бульдозером. Він у їхньому уявленні старий, смердючий, з нього постійно тече мастило, він димить і постійно ламається, але суне уперед. Руйнуючи будинки і міста, без розбору давлячи чужих і своїх, живих і мертвих. І бульдозерист на ньому — повний моральний виродок, людожер з ностальгією за радянщиною, він кермує не за правилами, але ж таки кермує у той бік, куди збирався. Тому цей оскаженілий бульдозер дуже повільно, з шаленими втратами, але потроху згрібає Україну з політичної карти світу. Бо Україна — це не машина, а конструктор, набір запчастин, майже не з’єднаних між собою. При цьому, керувати ним намагаються за тими ж гнилими радянськими підходами.

Якщо два роки тому подібні сентенції виглядали натужною імперською маячнею, то зараз вони перетворюються на реальність. Після провалу кремлівського бліцкригу і болючих поразок перших місяців війни росія серйозно перебудувалася у тій частині, що працює на війну.

Там рекрутують в свою армію більше, ніж ми виводимо з ладу за той же час, тобто, агресорів стає більше, на «м’ясні штурми» цілком вистачає. І озброєння вони почали виробляти достатньо для ведення наступальних дій. А якщо починає не вистачати, то таки домовляються з якоюсь північною кореєю і про зброю, і про самих північнокорейців.

А в нас — не виходить. Ні виробляти, ні домовлятися про стільки, скільки треба.

Бо виробництво для наших очільників — це щось таке, в чому складно розібратися, зате легко можна вимагати хабар за якійсь марний дозвіл ще до початку діяльності. За таких умов виробництво не стартує.

Про наші методи мобілізації всі все знають. Один приклад: в великих містах ресторани платять воєнкоматам, щоб ті не влаштовували облави біля їхніх закладів і не відлякували клієнтів. Проте, якщо хтось з грошима потрапив під примусову мобілізацію, то на першому етапі, як правило, можна відкупитися. Правда, сума починається від 20.000 доларів. На селі ресторанів нема, відкупатися нема кому, забирають всіх, хто підпадає під призов.

А щодо взаємодії з партнерами, то в нас не виходить, зокрема, і тому, що наше керівництво, президент В. Зеленський перш за все, взяли собі манеру аля путін-лайт: вимагати на межі шантажу і не пам’ятати про власні попередні обіцянки.

На Заході так не можна. От різні українські очільники обіцяли під час минулорічного контрнаступу вийти на берег Азовського моря? Так, і навіть більше обіцяли. Зараз в Україні на офіційному рівні старанно роблять вигляд, що нічого такого не було, а якщо й було, то це партнери недовиконали. І тут, з курячою пам’яттю нашого населення, це проходить. А на Заході — все пам’ятають. І якщо пообіцяв і не виконав, то ти вже не новітній Черчилль, якому аплодують стоячи, а черговий безвідповідальний фантазер з пострадянської чорної діри.

Цей шлях від улюбленця вільного світу до надокучливого збирача пожертв долається дуже швидко. Дехто навіть не встигає помітити, що майже приїхали.

І воюють наші генерали як у маленькій, але радянській армії. На верхньому рівні на втрати не зважають. Чисто радянський наказ «Ні кроку назад!» став практично повсякденним і не пов’язаним з реальною фронтовою ситуацією. Тому українські втрати зараз близькі до російських. Бахмут, Авдієвка, плацдарм у Кринках... «Кримська операція» — з того ж сумного переліку. У політичному сенсі це те, чим наш президент може козиряти під час закордонних презентацій «Плану перемоги», але у воєнному сенсі у Курській області — вкрай складно і буде ще гірше.

На початку вторгнення Україна воювала зовсім не так. Бо тоді генерали з радянською звивиною під кашкетом принишкли і не втручалися. І політичне керівництво не вимагало від бійців героїчно гинути під ворожими ФАБами, щоб ця жертовність ставала основою самопіару і самовпевненості нашої влади.

Тому зараз найкращий варіант — призупинення бойових дій. Умови цього миру — Стамбульського чи Ер-Ріядського або ще якогось — гарантовано будуть принизливими для України, з практичною (не юридичною) втратою територій та іншими поступками. На це можна піти лише за умови, що вимушений ганебний мир стане непереборним поштовхом до повного перезавантаження української суспільно-політичної системи. Власними силами або під зовнішнім керуванням, але тільки таке радикальне перезавантаження дозволить Україні не зникнути під бульдозером недоімперії.

Між іншим, деякі наші партнери на це і сподіваються. Головне, щоб українське суспільство твердо затямило: продовження того, що зараз — це поразка у війні з повним руйнуванням багатьох наших міст і загибеллю сотень тисяч українців на фронті і у тилу. Поразка не через місяць, не через рік, але ще при житті більшості з нас.

Ми мали шанс перемогти швидко і відносно малою кров’ю. Потрібно було стати антіросією не у гаслах, а насправді. Начебто щось таке промайнуло на початку. Але далі не відбулося.

Не зможемо змінитися так, щоб свобода, відповідальність, справедливість і спрямованість у майбутнє стали нашими життєвими принципами — втратимо Україну. А разом з нею будуть знищені і ті, у кого вона у серці, а не у кишені.

За матерыалами Олександра Кочеткова, facebook.com