"Тихий" Джихад у виконанні Туреччини та її президента Ердогана

Туреччина офіційно подала заявку на вступ до BRICS (економічний союз антизахідних країн), чітко окресливши свої стратегічні плани на найближчі роки.

Сьогодні знаємо, як Туреччина прийшла до цього і чому арабські країни вважають Ердогана головною загрозою Близькому Сходу нарівні з Іраном.

Арабська весна. Турецькі «Брати-мусульмани» протягом багатьох десятиліть успішно проводили політику «тихого» Джихаду, поступово захоплюючи контроль над ключовими інститутами країни, поки на початку століття їхній ставленик Ердоган не став президентом, остаточно закріпивши перемогу ісламістів.

З того часу Туреччина почала поступово нарощувати свій вплив у регіоні, фінансуючи та навчаючи різні групи ісламістів у сунітських країнах, тим самим готуючи ґрунт для майбутніх переворотів. Коли ж у 2011 році ісламістський Джин виліз із пляшки по всьому регіону, Ердоган відчув, що його годину пробив.

Поразка ісламістів. Однак досить швидко стало зрозуміло, що ісламістам не вдалося досягти потрібного ефекту. Країни перської затоки визнали «братів» терористами та розпочали жорстокі репресії проти них. Шиїтська Сирія, незважаючи на війну, що розпочалася, за підтримки Ірану і росії змогла утримати владу в руках. А «брати-мусульмани», які прийшли до влади в Єгипті, вже через рік були повалені генералом Ас-Сісі, який пізніше розпочав війну (через проксі) проти ісламістів у сусідній Лівії. Війна із усіма.

Проте Ердоган не мав наміру здаватися. Він вторгся на територію північної Сирії, зіпсувавши відносини з Росією та Іраном. А потім створив там власний "Вагнер", який пізніше відправив до Лівії для війни з проєгипетськими силами, щоб посадити там лояльний уряд. Таким чином Ердоган отримав контроль над лівійськими родовищами нафти, а також створив два головні вогнища масової міграції до Європи (на сході Сирії та на півдні Лівії), щоб з їхньою допомогою продавити Євросоюз нарешті запросити Туреччину до своїх лав.

2020 року Ердоган вирішив піти на конфронтацію з країнами Перської затоки, пообіцявши розірвати відносини з країнами, які нормалізували відносини з Ізраїлем у рамках Авраамових угод. Криза. Але до 2022 року стало очевидним, що посередня внутрішня політика, посилена ефектом коронавірусу, призвела країну до рекордного рівня інфляції та значного погіршення економічної ситуації в країні.

Паралельно Ізраїль, Єгипет, Кіпр і Греція почали розробляти план EastMed щодо прокладання нового газопроводу зі східного Середземномор'я до Європи, демонструючи, що замість такого бажаного впливу Туреччина досягла власної ізоляції в регіоні. Помірні арабські країни, які бачили в Ердогані лідера ісламістів, пішли ще далі, назвавши його головною загрозою Близькому Сходу (так-так, головніше за Іран).

Рух Схід. Тоді Ердоган спробував налагодити відносини із регіоном. Запрошення президента Ізраїлю Герцога до Туреччини, візит Ердогана до Каїра, відвідування Анкари міністрами з СА та ОАЕ та інші гучні публічні жести навіть мали короткий позитивний ефект. Але палестинці виявилися турецькому президентові важливішими, ніж економічні зв'язки з Ізраїлем, а араби, які мають дуже гарну пам'ять, досить швидко зрозуміли, що дії Ердогана обумовлені необхідністю, а не бажанням, а тому швидко знову повернулися до нього спиною. У ситуації, що склалася, рух в обійми антизахідної коаліції став для Туреччини питанням часу. Ердоган вже заявив про намір вийти з Сирії, щоб налагодити відносини з Іраном, а подача заявки на вступ до BRICS підвела жирну межу під відносинами Туреччини і Заходу, що так швидко остигали.

Цей крок продиктований не лише й не так розпачом. Туреччина раптово виявилася країною, яка стала потрібна всім: антизахідним країнам, щоб нейтралізувати загрозливий блок НАТО, частиною якого Туреччина є, а західним країнам рівно зі зворотною метою. Тому, незважаючи на традиційну легку зневагу до Ердогана в Ізраїлі, турецький султан у найближчому майбутньому може і, ймовірно, завдасть чималої шкоди західним країнам».

За матеріалом Василя Говорухіна, facebook.com