Рівно 10 років тому – 20 лютого 2014 року – українські силовики спробували «зачистити» центр Києва, вигнавши протестувальників, які вимагали відставки президента Віктора Януковича та зміни зовнішньополітичного курсу країни з проросійського на проєвропейський. Міліцейському спецназу вдалося захопити та знищити кілька барикад на Хрещатику та сусідніх вулицях, але невдовзі протестувальники перехопили ініціативу та повернули собі втрачені території. У відповідь міліція відкрила вогонь по беззбройних людях.

Того дня в українській столиці від міліцейських куль загинуло близько 50 лююдей. До 22 лютого — дня втечі з України Януковича та фактичного його зречення влади — кількість загиблих протестувальників досягла 98.

Від металевого стовпа кулі рикошетять із м'яким музичним дзвоном. Ти встигаєш почути «дзинь» на високій ноті і тихий свист кулі, що стрімко втрачає швидкість після удару об сталь. Цей звук оманливо приємний, майже заспокійливий. Але жодного спокою за ним не слідує. Навпаки. Почути кулі, що рикошетять, у мирному місті — значить опинитися всередині реактора радикальних історичних змін. Тому що з моменту винайдення вогнепальної зброї цей м'який «дзинь» служив сигналом до початку революцій, воєн, бунтів та повстань.

Сотні та тисячі йшли під кулі

Київський Майдан став Революцією гідності саме тоді, коли на Інститутській вулиці, що спускається до нього, почали рикошетити кулі відправлених Віктором Януковичем на придушення протестів силовиків. І перша ж куля, що вдарилася об стовп навпроти готелю «Україна», свистіла, йдучи в небо, не просто так. Вона передвіщала крах правління Януковича в той самий момент, коли це правління мало переродитись у справжній авторитарний режим.

Вид на Майдан Незалежності у Києві. 20 лютого 2014 року.

Коли ця перша куля продзвеніла, я впав на асфальт неподалік входу на станцію метро «Хрещатик». Поруч зі мною був фотограф із Киргизстану та хлопець-санітар у медичному халаті поверх куртки, пластикової будівельної касці та з бляшаним міліцейським щитом у руках — швидше за все, трофейним, який дістався після рукопашних ще боїв силовиків із мітингувальниками в центрі Києва. Десятки людей навколо нас, почувши цей постріл і безліч тих, хто пішов за ним, теж впали на землю. Хтось ховався від куль за деревами, хтось за рекламними щитами чи пластиковими будками біотуалетів.

Протестувальник у центрі Києва. 20 лютого 2014 року.

Снайпери і міліціонери, що засіли на дахах будинків, озброєними групами стояли нагорі вулиці, що піднімалася в гору, на якийсь час припинили вогонь. Схоже, вони вважали, що кількох залпів буде достатньо, що перед реальною смертельною небезпекою люди зупиняться і не підуть далі. Але вони пішли. Спочатку повільно, по одному, зі шматками вуличної бруківки або палицями в руках втомлені замерзлі люди вставали і йшли у бік спрямованих у них автоматів. А потім, коли цими одиночками відкрили вогонь, уже сотні і тисячі йшли під кулі — витягувати поранених і гнати силовиків.

Протестувальники у центрі Києва ховаються від куль за рекламним щитом. 20 лютого 2014 року.

У цьому протистоянні було щось епічне, абсолютно нереальне. Натовп людей у мотоциклетних шоломах, у хокейному захисті, у щитках для єдиноборств, із саморобними битами в руках йшов крізь дим палаючих покришок під кулі чудово озброєних, грамотно організованих «беркутівців». Ішла і перемагала. Тяжко, криваво, але перемагала. На місце вбитих і поранених відразу вставали нові.

ДОВІДКА

В Україні досі розслідують злочини, скоєні під час протестів у центрі Києва взимку 2013-2014 року. Вони почалися через відмову тодішнього президента Віктора Януковича підписувати угоду про асоціацію з Євросоюзом. 18-20 лютого 2014 року на Майдані Незалежності та прилеглих до нього вулицях силовики спробували розігнати демонстрантів, застосовуючи, зокрема, вогнепальну зброю. Тоді, за офіційними даними, загинули 71 демонстрант та 11 силовиків. Звинувачення щодо цього епізоду висунуті Януковичу, екс-керівникам силових відомств, екс-заступнику глави МЗС та колишньому командиру спецпідрозділу МВС «Беркут». Рішення суду наразі немає. Загалом за час Євромайдану у різних регіонах України загинуло 106 протестувальників. Їх називають "Небесною сотнею".

«Беркут» відступав вгору Інститутською, прикриваючись шеренгами неозброєних солдатів-строковиків у міліцейській формі. Через їхні спини силовики стріляли по протестувальниках. Декілька цих солдатів революціонерам вдалося захопити. Їх привели на Майдан, змусили вивернути кишені, щоби продемонструвати відсутність зброї. Хтось намагався вдарити одного з цих переляканих блідих хлопців, але люди довкола не дали цього зробити: «Ми ж не вони».

У холі готелю «Україна» організували медпункт, який відразу перетворився на польовий операційний. Поранених несли туди і передавали медикам, що чергували. Там же за перегородкою з ковдр був і морг, куди приносили загиблих. Центр Києва був засипаний осколками битого скла, занесений золою від вогнищ, що горять всюди, перерізаний барикадами і оповитий їдким димом, але місто жило і билося, а разом з ним жила і билася вся країна.

Медики надають допомогу пораненому учаснику протестів у центрі Києва. 20 лютого 2014 року.

День, якого було не оминути

Усі українці живуть у тій історії, перебіг якої визначив 20 лютого 2014 року. Після того дня світ змінився безповоротно. Влада Януковича закінчилася тоді, коли він зважився на масові вбивства у центрі Києва. Те, що мало врятувати цю владу, насправді її занапастило. Дурний, слабкий і боягузливий Янукович не розумів і не відчував того народу, президентом якого він себе називав і, мабуть, називає й досі.

Боєць «Беркуту» веде вогонь протестувальникам у центрі Києва. 20 лютого 2014 року.

А ще цей день продемонстрував справжню ментальну прірву у світовідчуттях українців та росіян. Серед останніх досі поширена думка, що Майдан стояв за «мереживні трусики та подачки з Євросоюзу», як про це говорили і все ще кажуть московські пропагандисти. росіяни в своїй масі повірили в те, що українці змінили, як їм це бачиться, спільну історію і (насправді навряд чи взагалі існували) братні відносини на європейські транші. А тому і окупацію Криму, і розв'язання гібридної війни на Донбасі, і повномасштабне вторгнення в Україну багато хто в росії сприймає як адекватне покарання українців за цю «зраду».

росіяни досі зловтішаються — «доскакалися на своєму Майдані» — начебто натякаючи, що без Майдану не було б ні війни, ні окупації. Але це не так. До 2014 року українці давно відбулися як політична нація. Нація, якій тісно в межах, що нав'язуються кремлем, відводять Україні роль молодшого брата, завжди і в усьому орієнтованого на старшого. Запит на реальну, а не декларативну незалежність, на можливість незважаючи на москву приймати будь-які державні рішення, до 2014 року давно вже був визначальним в українській політиці. Рано чи пізно українська влада мала відповісти на цей запит і відмовити кремлю у праві візувати та ветувати свої рішення. І тоді в росії обов'язково б завели свою пісню про «захист прав російськомовних», федералізацію, «споконвічно російські землі» та інше шлак, яким прикривають українофобію та імперські замашки і під яку відправляє на загарбницькі війни свої танки та літаки.

Співробітники міліції та «Беркуту» відпочивають у центрі Києва. 20 лютого 2014 року.