Типи козацької розвідки (Фото)

Загальновідомо, що успіх будь-якої військової кампанії чи окремої тактичної операції багато в чому залежить від точних і вчасно зібраних розвідданих про потенційного супротивника. З історії могутніх держав видно, що, як тоді, так і зараз, розвідка завжди передувала набігам і походам. Вона слугувала своєрідною передмовою війни й супроводжувала її. А тому цьому виду оперативного військового мистецтва в усі часи й у всіх народів приділялось чимало уваги.

Не були виключенням й українські козаки, у військовій системі яких розвідка відігравала неабияку роль. Аби попереджати напади татар запорожці розробили цілу тактику, щоб дізнаватись про дії татарських загонів ще до їхньої появи на кордонах Запоріжжя.

Особлива увага приділялася своєчасному розкриттю місця розташування головних сил противника, наявності артилерії й кінноти, місця головного пункту управління. Здобувалися відомості про чисельність і озброєння військ противника, фізичний і моральний стан особового складу, обсяги продовольчих запасів і матеріальних ресурсів, можливості їх поповнення, дані про проведені ним під час здійснення маршу бої, наявність в обозі поранених, хворих, стан возів тощо.

Структура козацької розвідки

Керувала розвідкою Старшинська рада, яка збиралася окремо від загальної Військової ради. На старшинській були присутні лише вищий керівний склад війська й окремі запорожці. Там приймалися рішення щодо необхідних дій у разі виникнення загрози. Планували розвідку військовий писар, військовий осавул та військовий товмач (перекладач). На їхні плечі лягала загальна організація і планування розвідки й контррозвідки. Зокрема, військовий осавул організовував і керував розвіддіяльністю козацьких загонів на кордоні. Разом із військовим довбишем він повідомляв керівництво Січі про діяльність іноземців на території Запоріжжя – інформацію збирали звідусіль й організовували приховане спостереження за ними. Військовий писар збирав розвіддані з різних джерел. Знаючи декілька мов, перекладав інформацію, яка надходила від іноземців, опрацьовував її, аналізував та доповідав кошовому. Спеціально для розвідки на Запоріжжі в XVII ст. з’явилися товмачі (перекладачі). Вони переглядали майже всі іноземні документи, які надходили до Січі, та виконувати спецзавдання в інших державах. До речі, їх виконували найбільш підготовлені, досвідчені козаки – “козацький спецназ”. Подейкують, що серед них були й легендарні характерники…

Козацька розвідка в історії

У травні 1596-го наявність своїх людей у польському обозі допомогла гетьману Северину Наливайку зірвати напад поляків з тилу. Використовував він і метод троянського коня. У травні 1594-го війська повстанців підійшли до добре укріпленого міста Гусятин на Поділлі. Наливайко відправив до місцевого урядника Кржидовського колишнього слугу його родичів-шляхтичів. Той повідомив, що його послали вперед господарі, які ось-ось будуть, попросив приготувати для них сніданок і зустріти їх за містом. Гостинний урядник зробив усе, як просили, а за воротами його зустрів натовп козаків, який відразу ввірвався у фортецю. Крім гарячого сніданку, в розпорядженні Наливайка і його соратників опинилося більше 300 одиниць вогнепальної зброї з порохом і кулями, а також пристойна сума грошей.

У 1625-му козаки під керівництвом Марка Жмайла зійшлися з 20-тисячною польською армією на Черкащині. Кровопролитний бій тривав увесь день, після чого поляки відступили, зазнавши серйозних втрат. На наступний день польське командування планувало перейти в генеральний наступ, про що козакам повідомив гайдук Сівніцький, який перебіг до них. Оцінивши ситуацію, Жмайло непомітно для поляків перекинув свою армію в більш вигідне місце біля Курукового озера. Тут козаки змогли вистояти в боях і змусити противника піти на переговори. Під час повстань 1630-х років козацькі гетьмани Тарас Трясило, Павло Бут, Яків Остряниця та інші розсилали своїх агентів з універсалами-закликами до населення підніматися проти польської влади. Часто такими розвідниками ставали священники і монахи.

Ще активніше працювала розвідка в тилу. З польських джерел того часу відомо, що у Хмельницького були довірені люди в кожному населеному пункті. Саме завдяки таким зв’язкам полковнику Максиму Кривоносу вдалося влітку 1648 року взяти добре укріплені міста Немирів, Погребище і Полонне. А в кінці 1650-го і першій половині 1651-го керівникові козацької розвідки полковнику Стасенку вдалося перекинути в Галичину і Польщу близько 2.000 агентів. Їхніми завданнями були збір розвідувальної інформації, підготовка диверсій і повстань.

Наприкінці 1650 року польські дипломати, які спілкувалися з Богданом Хмельницьким, занепокоїлися: Хмельницький «занадто багато знає», причому його джерела інформації явно перебувають у Варшаві. Під підозру польської влади потрапив камергер короля Василь Верещага (Верещак).

Під час обшуку в його квартирі виявили листування із Хмельницьким. Розвідник виправдовувався: ці грамоти не його, а київських ченців, які побували у Варшаві під час укладення Зборівської угоди. На якийсь час його залишили у спокої. Щоб повернути довіру короля, Верещага навіть надав йому нібито перехоплену грамоту Хмельницького, адресовану трансільванському князю Ракоці. Але пильні магнати виявили, що грамота була підроблена самим розвідником, а черговий обшук ще раз підтвердив підозри у шпигунстві. Верещагу заарештували й ув’язнили у фортеці Мальборк. Подальша його доля невідома – за однією з версій, розвіднику вдалося втекти, за іншою, його стратили.

Інформатори та агентурна мережа козаків

Вільне володіння мовами, природна комунікабельність, знання психології давали їм змогу завести широке коло знайомств серед різних верств населення. Основними інформаторами, здебільшого, ставали подорожні купці, промисловці, торговці, які збирали інформацію на кримських та турецьких базарах, спостерігали обстановку під час власних подорожей, записували факти, імена, назви населених пунктів, малювали карти. Часто це були запорозькі купці-зимівчаки, які постійно торгували продукцією з власних господарств. Займаючись виключно торгівлею, вони в мирний час побіжно поставляли до Коша необхідні відомості. Цінну інформацію отримували й від звільнених з полону, втікачів, людей різних національностей: волохів, грузинів, євреїв. Слід особливо виділити категорію товмачів і посланців, до посадових обов’язків яких входив саме збір розвідданих. Їм надавались спеціальні інструкції й ставились конкретні завдання. Вони під виглядом купців і посильних займались розвідкою на суміжних територіях. Певну плату за інформацію отримували “туземні” або внутрішні агенти. Серед них частіше зустрічаються купці грецького походження. Ця платня здійснювалась не обов’язково грішми, а й товарами, певними пільгами, послугами і мовчанням. Саме ці категорії розвідників і складали основу стратегічної розвідки. Часто використовували жебраків у якості агентури, про що повідомляв полякам розвідник Ворожбилович. За його словами, навесні 1651-го до Польщі було відправлено 150 розвідників «з простягнутою рукою».

Типи козацької розвідки

У козаків існувала як загальновійськова – стратегічна розвідка, так і паланкова – тактична. Це підтверджується низкою донесень з прикордонних південних паланок до Коша з приводу передислокації кочовиськ татар, концентрації їх сил і подальших намірів. Окремі завдання тактичного характеру делегувалися з Коша до паланкових центрів. Їх активними виконавцями були Інгульський полковник Лебединець, Перевізьський полковник Лелека і Бугогардівський Корній Шустовал. Причому діяльність останнього була настільки значною, що до нього особисто з листом звертався сам хан Крим-Гірей з проханням не допускати на територію Вольностей претендента на ханство Хаджи-Гірея з його мурзами.

Для виконання завдань розвідки могли створюватись такі розвідоргани:

• розвідувальний загін – здобував розвіддані на напрямках дій головних сил під час походу. Налічував до 100 осіб та діяв на відстані 6-15 км попереду основних сил;

• розвідувальний роз’їзд – вів розвідку на кордоні та в походах. Під час походу роз’їзди висилались від головних сил або діяли від розвідзагону на відстані до 6 км. Склад роз’їзду – від 5 до 10 осіб;

• роз’їзні козаки – безпосередньо оглядали місцевість та окремі об’єкти. Висилались від розвідроз’їзду на відстань до 1 км. Склад – від 1 до 3 осіб;

• бекети (спостережні пости) – розташовувались уздовж південного кордону Запорожжя для спостереження, виявлення військ ворога й оповіщення командирів та місцевого населення. Склад бекету – 2-3 особи.

• 

• Для ведення спеціальної розвідки могли призначатись:

• команди пластунів: розвідувально-диверсійна діяльність у тилу ворога й на шляхах висування його головних сил. Висилались для розвідки в тил противника за декілька днів до виступу запорожців у похід. Команда – від 3 до 10 осіб;

• групи для наскоків – окремі штатні піхотні та кінні підрозділи або такі, що діяли в складі розвідоргану. Склад групи – від рою до пів сотні;

• групи для засідки – створювались із чинних розвідзагонів, розвідроз’їздів. Подекуди їх створювали зі штатних піхотних або кінних підрозділів;

• групи для вилазки – створювались зі складу штатних піхотних або кінних підрозділів (найбільш досвідчені й підготовлені козаки). Склад групи – від рою до чоти. Могли посилюватися пластунами для влаштування диверсій та більш якісної розвідки.

• “могили” – прототип сучасних “секретів”, задля розвідки на ймовірних напрямках появи військ ворога, при виявленні якого сповіщалось місцеве населення й козацькі підрозділи. Склад “могили” – 2-3 особи.

• 

• Захист кордонів та викриття шпигунства

Звісно українським козакам доводилося й стояти на сторожі. Для охорони своїх кордонів, попередження місцевого населення й командування Січі про появу ворога на прикордонні призначалось бойове чергування. На південному кордоні Запорожжя (найбільш загрозливому напрямку) існувало 20 сторожових постів – кожен мав смугу відповідальності, цілодобово здійснювалась розвідка й охорона. Для безпеки й прихованості розвідки ставились інженерні споруди – земляний насип (прототип спостережного поста), в якому знаходились козаки. Інформацію збирали розвідроз’їзди й передавали на цей “форпост”. При появі ворога в зоні спостереження, козаки світловими або звуковими сигналами попереджали своїх про загрозу. Тоді загони козаків поблизу поспішали на джерело сигналу – на допомогу. Якщо ворог був численним, на Січі починалась мобілізація. Крім того, козаки перевіряли й чутки, які загрожували національній безпеці України. Відомості, які надходили до канцелярії Запорозького війська, перевірялись та дублювались.

Особливо уважною козацька розвідка була по відношенню до Московії. Уже влітку 1648 року козацька сторожова служба кілька разів перехоплювала листування між московськими прикордонними воєводами і брацлавським воєводою Адамом Кисілем, який пізніше став представником Речі Посполитої на переговорах із Хмельницьким. В одному з таких листів повідомлялося про можливе вторгнення московських військ в Україну. Незважаючи на затримання, візити московських «туристів» не припинялися, а у вересні 1649-го гетьман вже відкрито звинуватив у шпигунстві посланців путивльського воєводи, які приїхали до нього для переговорів. Наступної весни Хмельницький наказав обшукувати всіх московських купців, які приїжджають в Україну. До кінця року контроль став ще жорсткішим: прикордонні воєводи повідомляли царю, що на українському кордоні обшукують навіть жебраків і тому з «таємними листами» не проїдеш.

Використана література:

1. Дмитро Яворницький. Історія запорозьких козаків у 2-х томах.
2. Антонович В. Б. Коротка історія козаччини. Київ, 1971. 232 с.
3. Степанков В. Козацька розвідка наближала перемогу. // Київська Старовина №4. 1995.
4. Веденеєв Д. З історії розвідки і військової дипломатії України. // Розбудова держави. 1993. № 9; Василик А. Українська розвідка. // Поріг. 1993. №2.
5. Скальковський А. О. Історія Нової Січі, або останнього Коша запорозького. Дніпропетровськ. 1994.
6. Журнал Корреспондент №34, 2014р.
7. Матеріали Головного управління розвідки Міністерства оборони України.

© Портал SPADOK.ORG.UA