Про магічну українську піч

В Україні існував справжній культ печі. І не тільки тому, що в ній варили їжу, пекли хліб, сушили збіжжя, на ній спали, лікували простуди тощо.

Піч була глибоким символом рідного вогнища, неперервності роду.

Пов’язаному з піччю вогнищу предки приписували чудодійні сили покровителя роду. Тому піч була тим священним місцем, де жінка народжувала дитину.

Водночас піч – обитель старших членів родини. За повір’ям, піч може взяти хвору дитину і повернути її здоровою.

Піч часто білили, прикрашали декоративними розписами (Поділля), витинанками (Хмельниччина), розмальовками з паперу (Петриківці). Тобто піч була символом високих естетичних смаків українців. Категорично заборонялося плювати у палаючий вогонь, лаятися біля печі.

Піч була оберегом від різної нечисті. Лучину, жаринки, попіл використовували при ворожіннях, лікуванні хворих.

На знак пошани до віковічної годувальниці українців на Рівненщині навіть споруджено пам’ятник печі.

У фольклорі, літературі піч символізує святість, неперервність життя народу, світле дитинство, тепло, затишок та ін. За словами В.Земляка, «для справжнього українця піч однаково, що алтар для віруючого».

Піч у хаті – як мати у сім’ї. От зараз викидають печі з хат, і голо якось у них зразу стає. Ти ж до котла чи газового конвектора не притулишся, не сядеш на нього. А піч всі радикуліти й простуди виліковує…

Українська піч годувала, гріла й лікувала. Спали і на ній, і коло неї – на припічку, лежанці або полу – дошках, приладнаних від печі до стіни. До печі ставилися, як до святині – такого собі хатнього вівтаря. Біля неї не сварилися й не лаялися:

— Сказав би я тобі, дак піч у хаті, — відповідали зазвичай.

Піч колупала дівчина під час сватання – зверталася по опіку до душ померлих предків, бо вони нібито живуть саме там – під піччю. Її сприймали майже як живу. “Піч наша регоче, короваю хоче”, — приспівували жінки, саджаючи в неї весільний хліб.

Господиня пильнувала, щоб заслінка печі була завжди закритою, – “щоб вороги по селу рота не розкривали”. Підбілювала піч щосуботи, а на ніч залишала в ній горнятко з водою й поліно – “щоб печі було що їсти й пити”.

Щоб дитина росла здоровою та заможною, її після хрещення клали на піч на кожух. Хворе на рахіт немовля на хлібній лопаті тричі засовували в теплу піч – “перепікали”. Бо вірили, що піч і пов’язане з нею начиння не лише забезпечували добробут, а й відводили зло, очищали.

Тому, щоб блискавка не запалила хату, в піч кидали освячену вербу. А щоб відвести градову хмару, на двір викидали навхрест рогача й хлібну лопату, що стояли в кутку коло печі.

Раз на рік піч мусила мати відпочинок. Під старий Новий рік, як приготували кутю на Щедрий вечір, у печі цілу добу не готували й не розпалювали. Навіть сидіти на ній не можна було, не те що спати. Бо цієї ночі – між Маланкою й Василем – піч заміж виходить, тож їй буде тяжко танцювати.

Дуже цікавий цей текст про піч знайшовся. Особливо для мене, бо я на печі виріс. А під час війни під тією піччю ховалася від німців і поліцаїв моя мама, щоб в Німеччину не вивезли.

Для українців піч один із головних  оберегів. Борщ та хліб зварені та спечені в печі щось особливе і незабутнє. А рогачі біля печі… Чи багато тої романтики залишилось?

Зі сторінок FB