Поточна воєнно-політична ситуація

Що уповільнює український наступ? В першу чергу, те, що ворог, нажахавшись публічних запевнень наших урядовців, що вже літом почнемо звільняти Крим, до українського наступу ретельно готувався. Окупанти нарили силу-силенну траншей та окопів, набудували укріплень і, головне, замінували все, що бачать, у потрійній кількості (не до жартів).

Так, в нас є машини розмінування від союзників, наприклад M58 MICLIC: вона за допомогою ракети розмотує на 100 метрів такий рукав, схожий на пожежний, тільки з вибухівкою всередині. Коли рукав вибухає, міни поруч детонують, і створюється прохід у мінному полі. Але ворог відразу починає дистанційно відновлювати мінні поля за допомогою систем залпового вогню (на фото). Допоки ми або не знищимо ці системи, або не зруйнуємо логістику ворога, наступати швидко буде неможливо.

Так, відсутність сучасної авіації у ЗСУ частково можуть замінити високоточні крилаті ракети на зразок «Storm Shadow». Але від них не буде толку, якщо їх збиватиме ворожа ППО. Саме тому на фронті відкрито полювання на системи ППО агресора. Але це потребує часу.

І ще нам дуже не вистачає гібридних ракет для «HIMARS», які летять на 150 км. Їх обіцяли, але, мабуть, виникли певні виробничі проблема. Чекаємо. А як нам не вистачає власного ОТРК «Грім 2»! Як раз в наслідок його відсутності очільник «Укроборонпрому» Ю.Гусєв і позбувся посади.

Пояснення темпів українського наступу цілком об’єктивні. Є ще й інші. Але хто буде в цьому розбиратися?.. Тому на Заході активізувалися прихильники переговорів з недоімперією на будь-яких умовах. А такі є навіть у Палаті лордів Великої Британії.

Нещодавній візит в Київ емісара від Ватикану М.Дзуппі — це про ті самі переговори. Свіжа «тривала і плідна розмова», як висловився президент В.Зеленський, з канцлером О.Шольцем — частково про це. І нещодавні візити колишнього віце-президента США М.Пенса і директора ЦРУ У.Бернса теж торкалися цієї надчутливої теми.

Ми пам’ятаємо, як напередодні наступу українські очільники презирливо відкидали тему переговорів з агресором до повної деокупації України. Але якщо під час наступу ми не завдамо ворогу нищівного розгрому, то позицію щодо переговорів під тиском союзників доведеться міняти. Але не факт, що тоді погодиться вже недоімперія: війна на виснаження — вона ж палиця о двох кінцях...

Переговори колись так чи інакше відбудуться. Швидше за все, не прямі, а через посередників. На сьогодні є доконаний факт: Україна має змогу вибороти на полі бою справедливі умови миру. І це, до речі, заразом вирішить і політичну долю нашої влади: без успішного наступу, а ще й, не дай боже, з переговорами на російських умовах, жодних виборів вона не виграє.

Очікувані проривні дії на фронті десь ближче до кінця липня. А результати цих дій — у кінці серпня, або ще пізніше.

Тому приводів панікувати немає (панікувати взагалі не треба ніколи). А от напружуватися — так. Щоб всією країною допомагати ЗСУ. Хоча б не заважати. В першу чергу, стосується тих виродків в центрі і на містах, які під час війні продовжують красти, як скажені. І навіть не дуже ховати накрадене, бо досі відчувають себе у теплі і комфорті.

За матеріалами Олександра Кочеткова, facebook.com