Про контрнаступ і пастка надмірних очікувань

Слово «контрнаступ» зараз лунає з кожної праски. Експертна спільнота «вангує», блогери хайпують, представники влади роблять багатозначні натяки. Журналістська спільнота теж в ділі – магічне слово на літеру «К» в заголовку різко підвищує трафік. Мені також довелося скористатись ним, щоб привернути вашу увагу.

Та що журналісти – підключились навіть астрологи з мольфарами. Туго напнутий нерв інфопростору бринить! Те, що нація прагне перейти від виснажливої оборони до звільнення своїх земель – річ цілком нормальна. Ненормально те, що зараз ми маємо настільки завищені очікування. І ще гірше, що розпалюють ці очікування не лише блогери з мольфарами, але й високопосадовці.

Про це пише Максим Віхров, головний редактор видання Тиждень.

Обійдемось без конкретних прикладів – ви й самі їх знаєте. Не треба також пояснювати, чому слово на літеру «К» так припало представникам влади до душі. Хіба існує потужніший бустер оптимізму? Хіба це не про історію успіху? Проблема в тому, що ця історія успіху наразі суто гіпотетична.

Підтримувати бойовий дух народу в часи війни потрібно – це анестезія, котра дозволяє пройти найтяжчі випробування. Проте з анестезією теж можна переборщити, що з високою ймовірністю призведе до смерті пацієнта.

А що коли наш контрнаступ не буде настільки успішним, як це очікується? І я зараз кажу не про те, чи дійдемо ми до Бєлгорода. Навіть дійти до Маріуполя – це вже, як на мене, надзавдання. Причому навіть найскромніші здобутки будуть оплачені кров’ю наших воїнів – і Господь лише знає, за яким тарифом. Не кажучи вже про те, що контрнаступ не означає перемоги у війні. Дуже хочеться, щоб сталося інакше, але це мрії, а не прогнози.

Процитую фейсбуковий допис ексголовреда «Тижня» Дмитра Крапивенка, який від самого початку великого вторгнення служить у лавах ЗСУ:

«Я, здається, зрозумів, що не так із культом контрнаступу у тилу. Люди, дуже опосередковано причетні до війни або й не причетні геть, думають, що ось підсохне грунт, та як підуть по ньому переможним маршем леопарди і бредлі, але-оп… і кордони 1991-го року, а там прийде у Київ Старбакс, повернеться ІКЕА і звісно ж Ryanair і ми всі відірвемось за ці роки пітьми. Забудьте, ви, бл*дь, не в торговому центрі на відкритті нового бутіка. Попереду – важкі бої, від яких, як ви сподіваєтесь, вас пронесе, втрати, які, як ви гадаєте, вас оминуть, «отвєтка» ворога, яку ви сподіваєтесь не відчути. Війна – це явище не зі сфери прав споживачів і маркетингових очікувань. Це зі сфери нелюдського і надлюдського, і гарантії тут надає Всевишній».

Будь-які дії мають свої наслідки. Якщо завищені очікування не справдяться, то значна частина суспільства, яку зараз ввели в переможний транс, буде деморалізована.

«Що ж це виходить, ми влітку не вийдемо на кордони 1991 року?»

«Війна до осені не закінчиться?»

«Росія ще не розвалилася?»

І деморалізацію доведеться гасити. Але як? Пояснити все тим, що союзники і партнери дали нам мало зброї чи занадто довго чухалися? Не вийде. Визнавати, що суспільство накачали надмірним оптимізмом, теж ніхто не буде. Що залишається у підсумку? Переносити розчарування тилу на ЗСУ, котрі, мовляв, погано контрнаступали? Але ж підрив довіри до війська у розпал війни – це цілком суїцидальна стратегія. Навіть коли йдеться про окремих генералів, а не армію в цілому. Кадрові зміни треба здійснювати тихо, в робочому режимі, а не заради катарсису публіки.

Наївно вірити в те, що політтехнологи з Банкової настільки всесильні, що можуть спрямувати суспільні настрої в будь-якому напрямі відповідно до поточних потреб. Процес може стати (і стане) неконтрольованим. Питання в тому, навіщо зараз створюється ситуація, яка майже гарантовано матиме негативні наслідки? Ще раз: це питання не до блогерів і мольфарів, а насамперед до представників влади, які вводять суспільство в стан, близький до ейфорії. Порадіймо сьогодні, щоб завтра впасти у чорний розпач? Щиро не розумію, в чому тут вигода.

Ті, хто завищують очікування громадян, нагадують мені поганих тренерів, які обіцяють хирлявим новачкам, що за пару місяців ті стануть королями штанги. Звісно ж, скоро стає зрозуміло, що для досягнення видимих результатів треба гарувати і гарувати, причому лік йтиме не на місяці, а на роки. В цей момент ентузіазм розвіюється і більшість сходить з дистанції. Ми, слава Богу, вже не новачки, але й знаходимось не в «качалці», а на війні. Звідси не втечеш.

Готовий погодитись з тим, що в перші місяці великої війни заспокійливе муркотіння Арестовича допомогло пом’якшити шок. Не сперечатимусь і з тим, що у військовий час бойовий дух треба підтримувати усіма засобами – це питання національної безпеки. Але бойовий дух і втрата контакту з реальністю – не тотожні речі. А те, що частина громадян вже втрачає цей контакт, видно неозброєним оком.

Джерело: klychnas.wordpress.com