Більшість керівників Білорусі у XX столітті померли не своєю смертю (Фото)

Однією з ключових тем, яку сьогодні  обговорюють  у Білорусі, є самопочуття та здоров'я Олександра Лукашенка, який на параді в Москві не зміг пройти 300 метрів пішки. Але для його прихильників є й хороша новина — люди, які керували Білоруссю безпосередньо перед ним, жили довго, а деякі навіть стали довгожителями.

Щоправда, є й інший бік медалі: більшість керівників Білорусі у XX столітті померли не своєю смертю, причому мирно і перебуваючи у цей час на своїй посаді лише одна людина. Розповідаємо докладніше.

У ХХ столітті Білоруссю керували 23 особи. Це перші секретарі Комуністичної партії Білорусі, які очолювали БРСР. А також спікери Верховної Ради Білорусі – лідери вже незалежної країни.

Ще кількох людей до цього списку ми не включали. Це лідери Білоруської Народної Республіки, а також  Вінцас Міцкявічюс-Капсукас  – лідер Литовсько-Білоруської Радянської Соціалістичної Республіки (Літбел), яка нетривалий час існувала у 1919 році.

Міжвоєнний період займає у білоруській історії 22 роки: з 1919-го до 1941-го. Але за цей період при владі змінилося 12 осіб (без урахування  Пантелеймона Пономаренка, який виїхав з Мінська вже після війни). Спільного вони мали дуже багато: практично всі вони були іноземцями (єдиний виняток — білорус  Василь Шарангович, який потрапив «за штурвал» на п'ять місяців). Усі правили нетривалий час (рекорд у  Миколи Гікало  — лише п'ять років, справжній мізер для того самого Лукашенка). І практично всі погано скінчили.

Своєю смертю померла лише одна людина. Це  Олексій Волков , який виконував обов'язки глави білоруської компартії із серпня 1937 по червень 1938-го — на пік масових репресій. Під час Другої світової війни він працював директором фабрики в Москві і помер 1942-го.

(Не)випадкова катастрофа

Решті пощастило набагато менше. Один загинув у авіакатастрофі. Мова про  Олександра М'ясникова, на честь якого в Мінську названо вулицю та площу (керував білоруською компартією 1919-го).

Через шість років він уже працював у Закавказзі, в Тифлісі (тепер Тбілісі). З робочих питань йому знадобилося відвідати Сухумі, куди було вирішено поїхати літаком. Разом з ним летіли  Соломон Могилевський  (у минулому один із керівників радянської розвідки) та  Георгій Атарбеков, який представляв робітничо-селянську інспекцію. У кабіні було два льотчики.

Олександр М'ясников. Фото: grigoryants.ru, commons.wikimedia.org

Близько полудня літак піднявся зі злітної смуги аеродрому, але вже через десять хвилин спалахнув. Свідки бачили, як із падаючої машини на висоті близько 20 метрів вистрибнули і розбилися до смерті двоє людей. Це  були  М'ясников та Атарбеків. Решта загинула під час падіння літака — до того ж при ударі об землю повні баки палива спалахнули і вибухнули.

Літак Junkers F.13 ідентичний тому, в якому розбився Олександр М'ясников. Фото: Bundesarchiv, Bild 102-00007, CC-BY-SA 3.0, CC BY-SA 3.0 de, commons.wikimedia.org

Поповзли чутки, що катастрофа була невипадковою. Могилевський був прихильником  Лева Троцького, головного супротивника  Йосипа Сталіна . Останній періодично конфліктував і з М'ясніковим. Урядова комісія з'ясувала, що мотор та система управління на момент аварії були цілком справними. Можливо, причина була прозаїчною.

Як  зазначали  історики, в наступні роки трапилося чимало подібних катастроф, коли справний літак спалахував і падав. Відбувалося це після того, як хтось із пасажирів закурював і за звичкою кидав під ноги не до кінця згашений сірник.

Самогубство перед неминучим арештом

На честь  Яна Гамарника, який керував БРСР у 1928–1929 роках, у столиці також названо вулицю. Тільки не в центрі, як у М'ясникова, а у мікрорайоні Зелений Луг.

1937-го Гамарник був начальником політуправління Червоної армії (фактично відповідав за ідеологію у військах) та заступником наркома (міністра) оборони. Він був одним із найближчих соратників маршала  Михайла Тухачевського, який боровся за владу в Червоній армії з  Климентом Ворошиловим  та  Семеном Будьонним.

Останні під час Громадянської війни воювали у складі 1-ї кінної армії та робили ставку на кінноту, Тухачевський – на танки. Але Сталін обрав дует старих соратників, а не Тухачевського, після чого долю цього маршала та його соратників було вирішено.

Я. Гамарник приймає парад моряків, 1933 рік. Фотомонтаж. Зображення: all-photo.ru, commons.wikimedia.org

20 травня 1937 року Гамарника зняли з посади начальника політуправління Червоної армії та понизили, відправивши до Центральної Азії. Туди він, правда, не поїхав — знаходився вдома і боровся з діабетом.

22 травня був заарештований Тухачевський. 30 травня Гамарника усунули від роботи в наркоматі оборони та звільнили з армії. Наступного дня йому повідомили про це двох колег, які прийшли до його московської квартири. Після їхнього відходу екс-лідер БРСР застрелився перед загрозою неминучого арешту.

Цікаве психологічне спостереження про це рішення  дозволив  собі  Олександр Солженіцин  у своєму «Архіпелазі ГУЛАГ»: «Але ж був відбір! Найдалекоглядніші і найрішучіші з приречених — ті й у руки не далися, ті наклали на себе руки до арешту (Скрипник, Томський, Гамарник). А дали себе заарештувати ті, хто  хотів жити  (виділення Солженіцина. — Прим. ред.). А з того, хто хоче жити, можна вити мотузки!.. Але й з них деякі якось інакше поводилися на слідстві, схаменулися, вперлися, загинули в глухості, але хоч без ганьби. Адже чомусь не вивели на голосні процеси Рудзутака, Постишева, Єнукідзе, Чубаря, Косіора, та й  Криленка., хоча їхні імена цілком прикрасили б ті процеси. Найподатливіших і вивели! Відбір таки був. Відбір був із меншого ряду, зате вусатий Режисер (мова про Сталіна. — Прим. ред.) добре знав кожного. Він знав і взагалі, що вони  слабкі  і слабкості кожного порізно знав. У цьому й була його похмура непересічність, головне психологічне спрямування та досягнення його життя: бачити слабкості людей на нижньому рівні буття».

Арешт, звинувачення, розстріл

Розстріл чекав на всіх інших керівників Білорусі довоєнного часу. Це  Юхим Генкін,  Вільгельм Кнорін,  Вацлав Богуцький,  Олександр Асаткін-Володимирський,  Олександр Криницький,  Костянтин Гей,  Микола Гікало ,  Василь Шарангович  та  Яків Яковлєв .

Ступінь абсурдності вироків щодо цих людей зашкалює. Усіх їх звинувачували у контрреволюційній пропаганді, роботі на ворожі розвідки тощо. Інша річ, що під час керівництва країною кожного з них точилися репресії, і звичайних людей розстрілювали за аналогічні «злочини».

Об'єктом одного з найабсурдніших вироків став  Олександр Криницький.  Він був одним із небагатьох керівників Білорусі довоєнного часу, які мали вищу освіту. Щоправда, незакінчене: за революційну агітацію його виключили із Московського університету. Коли він, російська за національністю, три роки (1924-1927) очолював білоруську компартію, то спеціально вивчив білоруську мову і виступав нею.

Олександр Криницький після арешту. Фото: sakharov-center.ru

1937 Криніцький зустрів у Саратові, де очолював обласний комітет партії. У цих місцях працював учителем історії та географії знаменитий білоруський учений  Микола Улащик, який на той час вийшов на волю після другого арешту (всього їх було чотири). Про цю історію він написав у «Хроніці» — своїх мемуарних записах, опублікованих у книзі «Вибране».

Криницького заарештували та звинуватили у контрреволюційній терористичній діяльності та шпигунстві на користь Польщі. А щоби остаточно переконати в цьому місцевих жителів, повідомили по радіо: чиновник проклав секретний телефонний провід із Саратова до Польщі і таємно передавав відомості ворогам Радянського Союзу. Кордон тоді проходив поруч із білоруським Заславлем. Відстань від цього міста до Саратова - 1287 км.

Улащик запитав бабусю, в якої знімав кут: як це можливо? Адже якщо закопувати в землю дріт, то побачать усі. На що та, анітрохи не сумніваючись, відрізала:  « Звідки я знаю, як він це зробив, але зробив». І з обуренням додала: Ми ж на нього молилися, а він ось який! Невдовзі Олександра Криницького розстріляли. Після смерті Сталіна його реабілітували.

Замах чи нещасний випадок?

Єдиним керівником БРСР, який помер не своєю смертю, перебуваючи при цьому на посаді, був  Петро Машеров . 4 жовтня 1980 року він  вирушив  у поїздку до Жодино машиною «Чайка». Глава республіки сидів поряд із водієм, за ними — офіцер охорони. Усупереч правилам та інструкціям попереду йшла не машина ДАІ, а звичайний автомобільний супровід — «Волга» без мигалок.

Додамо, що водій Машерова вже мав пенсійний вік. Але він давно возив політика, який не схотів його міняти. А ще голова БРСР їхав непристебнутим, бо машини йшли зі швидкістю 100-120 км на годину.

Петро Машеров із дочками Наталією та Оленою. Фото: архів TUT.BY

Трагедія сталася на дорозі Мінськ - Москва біля повороту на птахофабрику поряд зі Смолевичами. Назустріч кортежу їхав вантажівка МАЗ-500. Йому дали команду зупинитись. Водій почав гальмувати, але тут його став обганяти зустрічною смугою завантажений картоплею самоскид ГАЗ-САЗ-53Б, який вів  Микола Пустовіт.

Машина супроводу встигла проскочити, а ось «Чайка» врізалася у ГАЗ. Усі люди, які були у салоні легковика, загинули. Рідні Машерова, з якими розмовляв портал TUT.BY, були певні, що аварію було підлаштовано. Але за 43 роки жодного серйозного доказу цієї теорії не з'явилося.

Додамо, що на той час Кремль уже давно не знищував претендентів на владу. Чиновників, які програли боротьбу за портфелі, відправляли на пенсію чи дипломатичну роботу, призначали на символічні посади. Але ніхто нікого не вбивав.

Генерал-майор КДБ БРСР  Едуард Нордман  згадував  у мемуарах «Штрихи до портретів: Генерал КДБ розповідає» про розмову з Машеровим, яка відбулася за рік до катастрофи. Спецслужбист тоді зауважив, що машина супроводу, яка може взяти на себе удар іншого транспортного засобу, йде на 500-600 метрів попереду та не прикриває машину керівника республіки. На що той відповів, що не любить довгих кортежів. Якби в 1980-му машина супроводу йшла перед «Чайкою» Машерова, вона б прийняла на себе удар вантажівки, що виїхала на зустрічку.

Тому можна погодитись з висновками слідства: жодного замаху не було, Пустовіт діяв ненавмисно. Його визнали винним у порушенні правил безпеки руху, що спричинило смерть двох і більше осіб. Водій отримав 15 років позбавлення волі, але вийшов 1985-го за амністією.

Керівники, які пішли на пенсію (крім одного)

Повоєнним керівникам БРСР пощастило. Репресії обійшли їхньою стороною, тому майже всі вони померли своєю смертю на пенсії.

Пантелеймон Пономаренко,  Микола Гусаров,  Микола Патоличов  та  Кирило Мазуров  — у Москві, куди вони переїхали на підвищення після роботи у Мінську. Усі вони на той час були «пенсіонерами союзного значення» (тобто отримували підвищену пенсію, що перевищувала середню зарплату за заслуги перед країною). Але Мазуров застав перебудову, тому вже в такому статусі став народним депутатом СРСР, а також керівником Всесоюзної ради ветеранів війни та праці.

У президії Народних зборів. Другий ліворуч - секретар ЦК КП(б)Б Пантелеймон Пономаренко. Фото: Національний архів Республіки Білорусь

Втім, і решта його колег працювала до похилого віку: Пономаренко і Патоличів до 76 років, Гусаров — до 79. «Згадую останні роки його життя, коли він працював у Зовнішторгу, — розповідала дочка Патоличева (її батько був міністром зовнішньої торгівлі  СРСР. - Прим.ред.). — І тоді він теж приходив додому неймовірно стомленим — здавалося, всі соки з нього там повитискали… І він мені весь час казав: „Дочю, ну як же я втомився…“ <…> Іноді в неділю ми виїжджали за місто. Під'їдемо, бувало, до будівлі міністерства і довго чекаємо… І ось нарешті він виходить, з важким портфелем, як завжди… Впаде всією вагою поряд із водієм і абсолютно виснаженим голосом скаже: „Іване Степановичу, не ходи в міністри! Дуже важко…“ — „Добре, не піду“, — відповів його вірний шофер».

Проте відомостей про те, що чиновник сам просився на пенсію, немає.

Серед керівників БРСР лише один помер своєю смертю, перебуваючи на посаді. Мова про  Тихона Кисельова. У радянські часи він поставив рекорд: практично 20 років керував урядом БРСР. Але насправді Кисельов мріяв про крісло №1 у республіці, яке займав Машеров. Лише після трагічної загибелі останнього 1980-го Кисельов зміг посісти його місце. Але республікою зрештою керував недовго.

Лідер Монголії Юмжагійн Цеденбал (ліворуч), голова БРСР Петро Машеров (у центрі) та голова Ради Міністрів БРСР Тихон Кисельов (праворуч). Мінськ, 1965 рік. Фото: Білоруський державний архів кінофотофонодокументів

Незадовго до приходу до влади йому зробили операцію. Журналіст  Олександр Симуров  у мемуарах «Вожді, ватажки, ватажки» запам'ятав Кисельова «слабким, схудлим та хворим». Через два роки сталося погіршення здоров'я. У січні 1983-го голова БРСР  помер  від раку.

Його наступники, представники пізнішого покоління, після виходу на пенсію не виїжджали до Москви, а залишалися в Мінську. Усі вони дожили до похилого віку.

Це керівники білоруської компартії  Микола Слюньков  (прожив 93 роки),  Єфрем Соколов  (95 років) та  Анатолій Малофєєв  (88 років), а також речник білоруського парламенту  Станіслав Шушкевич  (87 років).

Тепер живими з екс-керівників Білорусі залишився лише  Мечислав Гриб  (йому 84 роки), який півроку — з січня до липня 1994-го — був за Конституцією керівником нашої країни.

Джерело: "Дзеркало"