НАТО - як союз колективної безпеки... (Відео)

НАТО, організація Північноатлантичного договору, була створена 4 квітня 1949 року насамперед з метою стримування загрози радянській експансії в Європі після Другої світової війни. Крім того, Сполучені Штати розглядали Альянс як інструмент для запобігання відродженню націоналістичних тенденцій у Європі та сприяння політичній інтеграції на континенті.

Проте ідея його появи сягає у далекий 1947 рік, коли Великобританія та Франція підписали Дюнкеркський договір, створивши союз, покликаний протистояти можливому нападу Німеччини після закінчення війни. Спочатку серед 12 членів-засновників політичного та військового Альянсу НАТО були США, Великобританія, Бельгія, Канада, Данія, Франція, Ісландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія та Португалія.

Колективна безпека

По суті, організація діє як союз колективної безпеки з метою забезпечення взаємного захисту військовими та політичними засобами, якщо країна-член зіткнеться із зовнішньою загрозою. Цей наріжний камінь – положення про колективну оборону – закладено у статтю 5 статуту НАТО.

“Сторони погоджуються з тим, що збройний напад на одну або кількох з них у Європі або Північній Америці буде розглядатися як напад на них загалом, і, отже, погоджуються з тим, що якщо такий збройний напад матиме місце, кожна з них у порядку здійснення права на індивідуальну або колективну самооборону, визнаного статтею 51 Статуту Організації Об’єднаних Націй, надасть допомогу стороні або сторонам, які зазнали нападу, шляхом негайного здійснення таких індивідуальних або спільних дій, які вона визнає необхідними, включно із застосуванням збройної сили, для відновлення та подальшого збереження безпеки Північноатлантичного регіону”, – йдеться у цій статті.

Вона була застосована один раз – Сполученими Штатами після терактів 11 вересня 2001 року.

Варшавський договір та розширення НАТО на схід

Радянський Союз у відповідь на появу НАТО створив у 1955 році Варшавський договір – власний військовий блок, куди також увійшли сім комуністичних держав Східної Європи. Але падіння Берлінського муру та згодом розпад СРСР у 1991 році проклали шлях до нової системи безпеки в Європі після холодної війни.

Звільнившись від радянських кайданів, низка країн, що належали до Варшавського договору, стали членами НАТО. Члени Вишеградської групи – Угорщина, Польща та Чеська Республіка – приєдналися до Альянсу у 1999 році. За п’ять років після цього в НАТО прийняли так звану Вільнюську групу, що складається з Албанії, Хорватії, Болгарії, Естонії, Латвії, Литви, Румунії, Словаччини та Словенії.

Останніми на даний момент до складу Альянсу увійшли Чорногорія у 2017 році та Північна Македонія у 2020-му, внаслідок чого загальна кількість країн-членів досягла 30. Три держави нині належать до категорії тих, “які прагнуть членства” – це Боснія і Герцеговина, Грузія та Україна.

Політика відкритих дверей для нових членів

На тлі напруженості на кордоні Росії та України прагнення останньої вступити до Альянсу, схоже, посилюється. На саміті в Бухаресті в 2008 році НАТО офіційно привітало прагнення України та Грузії до членства в Альянсі, але так і не надало плани дій щодо вступу. Для Росії, як неодноразово наголошувало її керівництво, вступ України до НАТО є “червоною лінією”.

Водночас так звана політика відкритих дверей Альянсу, закріплена в статті 10 Вашингтонського договору, дає можливість будь-якій європейській країні, яка може зміцнити і зробити внесок “у безпеку Північноатлантичного регіону”, вступити до НАТО.

“Очікується, що країни, які прагнуть членства в НАТО, також повинні досягти певних політичних, економічних і військових цілей, щоб гарантувати, що вони зроблять свій внесок у безпеку Альянсу й стануть його бенефіціарами”, – наголошується на сайті НАТО.

Джерело: museum-ukraine.info