Злочинні сторінки Кремля: як Московія віджимала землі Запорожжя під Новоросію

242 роки тому німецька шльондра, а за статусом – російська цариця Катерина ІІ видала Маніфест про ліквідацію Запорозької Січі. Згідно з цим документом власне ліквідовувався не лише січовий устрій, а й сам стан запорозького козацтва. Землі ж одвічної козацької вольниці, яка обіймала неосяжні степові простори, що дорівнювали розміру деяких європейських країн, конфісковувалися. «Місце жител і тамтешні угіддя ми залишаємо, зараховуючи їх за здатністю до Новоросійської губернії» – зазначалося в Маніфесті.

Отже, як «віджимала» Московія землі Запорожжя під Новоросію? Про це сьогодні надзвичайно важливо згадати, коли новітня Російська недоімперія знову намагається зреалізувати проект «Новоросія» на теренах України, щоби остаточно втягнути її в свою кабалу. І за дивним збігом обставин далеко не останню роль у цьому процесі також відіграє сьогодні можновладна німкеня світового рівня впливу. Як писав свого часу незабутній Борис Мозолевський, «Обі – баби, обі – німки, – Нуж бо й хлопці-козаки!»
Колонізація запорозьких околиць

З точки зору укріплення своїх південних рубежів царський уряд Росії неабияку увагу найперше приділяв облаштуванню запорозьких околиць. Причому російські урядовці прагнули надійно захистити кордони своїх південних губерній не лише від ворожого степу, а й від неспокійного Запорожжя. Саме з цією метою й було розпочато масштабну кампанію колонізації Запорозького краю. Керуючись не лише міркуваннями оборонного характеру, а перш за все далекоглядними планами заселити землі запорозьких вольностей більш покірним неукраїнським населенням, щоби позбавити в подальшому волелюбних запорожців домінуючого становища в краї, царський уряд починає цілеспрямовано проводити колонізаторську політику його масового заселення не лише мешканцями українських губерній, а й росіянами та іноземцями.

Так, у 1751 – 1753 рр. проходила перша кампанія масового переселення на незайняті запорожцями землі православних сербів. Очолювані генералами Хорватом, Шевичем і Прерадовичем, серби почали засновувати військові поселення на східних і західних запорозьких околицях, утворивши згодом такі національно-територіальні об'єднання як Слов'яносербія з центром у місті Бахмут і Новосербія з центром у місті Новомиргород.

Станом на 1756 рік на території Слов'яносербії, яка простягалася від Бахмута до Лугані, серби вже мали 16 заселених слобід, або рот, з церквами та православним духовенством. На території Новосербії, що простягалася від річки Синюхи до Дніпра, на цей час вже було 40 заселених рот, або шанців, з церквами і православним церковним причтом. З метою укріплення кордону сербами було також збудовано Єлисаветградську фортецю, та оскільки вона виходила за українську лінію, для її захисту на постійне помешкання прибув сюди Слобідський козацький полк і для сімейного козацтва заклали 27 слобід з церквами та церковним причтом у більшості з них.

Коли виникли сербські військові поселення з земляними укріпленнями, які охопили запорожців, за визначенням Скальковського, «двома лініями рот і шанців, повз які вони не могли проникнути інакше, ніж морем або через турецькі володіння», здивуванню та обуренню січового товариства не було меж. Але справу, яка в подальшому матиме згубний вплив на долю всього Запорожжя, вже було започатковано.

Військові поселенці, що являли собою певну суміш південнослов'янських народів, переважно серби, не лише справно несли прикордонну службу, захищаючи кордони південних російських губерній від неспокійного Запорожжя, але й сприяли приєднанню краю до Росії, оскільки досить активно брали участь у військових походах проти Туреччини та Кримського Ханства й фактично їх руками та при допомозі донського козацтва під загальним командуванням генерала Текелія (до речі, також серба) в 1775 році Запорозьку Січ буде зруйновано.

З послабленням Туреччини та Кримського ханства роль Запорозької Січі, як форпосту християнського світу, та лицарів запорозьких – як захисників його кордонів, помітно згасала. Разом з тим покращення геополітичного становища дозволяло царській Росії почуватися на своїх південних кордонах більш безпечно і навіть робити певні кроки в напрямку їх розширення шляхом перетворення влаштованих ними на незайнятих запорозьких землях колоній сербських переселенців на ще одну свою губернію та підлеглу їй провінцію й установлення на цих територіях адміністративного та громадянського ладу, однакового з іншими російськими губерніями. Саме так вчинив у 1764 році уряд царської Росії, перетворивши Новосербію на Новоросійську губернію, а Слов'яносербію – на підлеглу їй Катерининську провінцію або намісництво.

З утворенням Новоросійської губернії з повітами та двома провінціями – Єлисаветинською та Катерининською – царський уряд почав вживати всіх заходів для якнайшвидшого їх залюднення переважно неукраїнським населенням. І якщо спочатку його колонізаторські зусилля були спрямовані лише на народонаселення православного віросповідання, то згодом в Новоросію почали масово переселяти протестантів, сектантів і навіть носіїв нехристиянської віри – магометан та іудеїв. Звісно, таке сусідство запорозьким козацтвом сприймалося вкрай негативно, але на те й були розраховані дії уряду, щоб оточити непокірних січовиків вороже налаштованим по відношенню до них населенням.

Однією з таких категорій переселенців були й розкольники-старообрядці, які внаслідок тривалих гонінь мусили жити за межами Росії, зокрема в Польщі та Бессарабії. Отримавши в 1762 році релігійну свободу від російського уряду й відгукнувшись на його заклик про добровільне повернення на батьківщину, величезна маса старообрядців хлинула з-за кордону в Росію. Згідно з далекоглядними планами російських урядовців, прибульців направляли до Новоросійського краю й оселяючись на запорозьких землях, вони ставали таким чином сусідами січового товариства, ставлення якого до розкольників було, м’яко кажучи, не надто приязним. Ось у такому пекельному казані й намагалося зварити юшку з ласим шматком запорозьких вольностей російське вельможне панство, щоб подати його до імперського трону.

Бачачи свавілля російського уряду, запорозьке козацтво відкрито висловлювало своє обурення такими діями, але вдіяти вже нічого не могло. Як зазначається в «Историческом обзоре православной христианской церкви в пределах нынешней Екатеринославской епархии до времени формального открытия ея», всі дії російських урядовців і місцевої російської адміністрації по заселенню краю козаки вважали «своеволіемъ, обидою и притесненіем для себя со стороны их; – и однакожъ, окруженные со всехъ сторонъ руськими войсками, ничего уже не могли сделать противъ них».

Варто зазначити, що саме в цей час Росією було вчинено ще один згубний для України крок. Наприкінці 1763 року цариця Катерина ІІ, яка щойно зійшла на російський престол, змусила гетьмана Кирила Розумовського зректися булави й виданим нею пізніше маніфестом від 10 листопада 1764 року Гетьманщину взагалі було скасовано. Натомість впроваджувалась Малоросійська колегія на чолі з генерал-губернатором графом П.О.Румянцевим, якому й доручили управління військом Запорозьким і всією Малоросією. Таким чином, в Україні було ліквідовано навіть рештки автономії й від республіканського козацького управління не лишилося й тіні.

Отже, після таких радикальних змін землі запорозьких вольностей, фактично взяті в облогу російським царатом, залишилися останнім плацдармом українського самоустрою та самоврядування. Під управлінням Коша ще продовжували діяти Запорозька Січ як військово-політичний центр українського козацького військового ордену та її адміністративно-територіальні округи – паланки. Причому порівняно з 1755 роком, коли на Запорожжі було лише п'ять паланок, до 1764-го їх кількість зросла до восьми, помітно збільшилась і загальна кількість населення, зокрема стало на три тисячі більше й самих січовиків. Під боком у російського самодержавства січове товариство та посполите населення паланок продовжували жити за козацьким звичаєвим правом, згідно з яким встановлювалися порядки в усіх сферах життєдіяльності цієї дивовижної волелюбної спільноти.

Володимир Стецюк, ukrchas.com