Розслідування минулого: Берлін 1945. Як радянські солдати мародерством займалися і трофеї здобували (Фото)

Рознарядка на трофеї

Багатомільйонна радянська військова міць окупувала половину Європи. Величезна кількість окупаційних військ зосередилася в самій Німеччині. І саме тоді виникло явище, яке набуло гігантських масштабів. Йому намагалися не давати презирливу назву «мародерство», а іменували більш милозвучним терміном «трофей».

Як не зрозуміти масове полювання за трофейним видобутком серед простих радянських солдат у Німеччині? І хто це осудить? Волею війни прості хлопці і мужики із міст та поселень СРСР опинилися в центрі Європи. Неважко уявити, який шок отримали вихідці з Тули або Караганди, Рязані чи Шимкента, побачивши на власні очі, як жили прості люди в цій «проклятій» для них і досить заможній Німеччині. Адже радянський побут в 1930-1940-х роках був чи не найбільш дрімучим у світі. Прості люди звичайний годинник вважали приголомшливою розкішшю.

Мова вже не йшла про коштовності і усілякі дрібниці по господарству на кшталт настільних ламп, ліхтариків, ножичків, запальничок та іншої домашнього начиння. Один із провідних британських істориків Макс Гастінгс написав книгу «Армагеддон: битва за Німеччину, 1944 -1945 роки».

Він зазначав, що гонитва за трофеями «набула епічний розмах.Цьому сприяв порядок, що існував у Червоній армії, згідно з яким кожен солдат раз на місяць міг відправляти додому посилку з трофеями. У СРСР відправлялося все: їжа, напої, худоба, одяг … ». Але інформація про загальний регламент посилок різна. За деякими даними, військовослужбовцю дозволялося відправити на батьківщину восьмикілограмову посилку. Вона поширювалася тільки на солдатів.Ось тут і починалась велика радянська справедливість. Офіцери вже мали іншу рознарядку. Їм дозволяли посилати ящики. Причому вага ящика не обмежувався. Командування визначало тільки їх розміри. Що стосується вищого офіцерського складу та іншого штабного прифронтового чиновництва, то тут питання обмежень практично не існувало. У результаті, на окупованих Радянською армією територіях виникла окрема трофейна економіка. За кілька місяців радянська державна і військова еліта отримала нечувані багатства, від яких вона не хотіла ніколи відрікатися. Жага красивого життя європейського рівня з тих пір не полишала центральних і місцевих ватажків. Цю тенденцію вони передали у спадок еліті пострадянського простору.

Тисячі вагонів добра

Наприкінці війни були організовані цілі підрозділи держчиновників, які займалися питаннями трофеїв. СРСР офіційно відмовився від військових репарацій. Сталін вирішив не брати участь в розподілі золотого запасу і банківських архівів гітлерівської Німеччини під міжнародним наглядом. Москва воліла мати вільну руку і стягувала з Німеччини все, що вважала за потрібне. Російські дослідники Михайло Семиряга і Борис Книшевський зіткнулися в 1990-і роки з офіційними даними Головного трофейного управління СРСР, і виявили,що одні тільки державні трофеї вмістилися в 400 тисяч вагонів.

Обмежимося деякими деталями: «Було перевезено 2885 заводів і 96 електростанцій. Перегнали 1 мільйон 335 тисяч голів худоби. Конфісковано 2,3 мільйона тонн зерна, 1 мільйон тонн картоплі та овочів, по 0,5 мільйона тонн жирів і цукру, 20 мільйонів літрів спирту ». Окремою графою на користь радянської держави: «З Німеччини вивезено 60 тисяч роялів, 460 тисяч радіоприймачів, 190 тисяч килимів, 940 тисяч предметів меблів, 265 тисяч настінних і настільних годин». Ніколи пізніше ці речі не потрапили у користування держави.

Їх розіпхали за символічними цінами серед радянської номенклатури і старших офіцерських чинів. Мабуть, до цієї статті розподілу долучилося і 1 мільйон 200 тисяч чоловічих та жіночих пальто, 1 мільйон головних уборів та 186 вагонів вина.   

Досі невідомо, яка частина цього фашистського добра осіла в центрі, а яку розвезли по різних містах: Києву, Алма-Аті та іншим національним столицям. Німеччина сьогодні стверджує, що як у самій Російській Федерації, так і в країнах СНД нині перебувають майже 200 тисяч вивезених після війни музейних експонатів. Чи знають пересічні громадяни в Казахстані та й в інших республіках, які шедеври з Німеччини лежать у комірчинах їх музеїв? Адже багато чого дотепер треба приховувати, щоб, чого доброго, німці не стали вимагати назад.

Жарт про Сталіна

Масове стягування німецького добра на радянському державному рівні припинилося лише 1 січня 1954. Репарації були зупинені в основному тільки тому, що в повну силу почала функціонувати Німецька Демократична Республіка, створена під кураторством радянського уряду. Якщо державні репарації хоча б приблизно представлені в цифрах, то щодо приватних трофеїв можна мати тільки символічне уявлення. До Дня Перемоги 1945 року в Радянській армії було 11,5 мільйона військовослужбовців. Самі трофеї були узаконені сталінським наказом вже навздогін – 9 червня 1945 року. Згідно з наказом, солдати отримували право на посилки. У момент демобілізації їм дозволялося відвезти все, що вони змогли б натягнути на себе і взяти із собою в дорогу. Інша справа була у випадку з генералами. Їм безкоштовно дозволявся автомобіль «Мерседес» або «Опель». Офіцери нижче задовольнялися мотоциклом або велосипедом. Їм пропонували також за невисокими цінами килими, хутра, сервізи, фотоапарати всесвітньо відомої німецької фірми «Цейс». Полковникам за сміховинними цінами віддавали автомобілі.

Волокли додому часто за принципом – в господарстві все знадобиться. Не обходилося і без гумористичних історій. Життя на батьківщині було не солодким. Прикрашали чим завгодно. Один прихопив мішок німецьких велосипедних дзвінків. Часто офіцерські дружини з’являлися в театрах в нічних сорочках з воланами, через те, що вважали їх за вихідні вечірні сукні. Один полковник привіз цілу валізу черевиків. Чомусь вони розвалювалися після години ходіння. З’ясувалося, що це було взуття для покійників, що не призначене для ходи. Урвав задешево в магазині похоронних засобів, до кінця не зрозумівши що це, через незнання німецької мови. Ці милі забави лише підкреслювали сумне і убоге життя на батьківщині, де, навіть маючи гроші, нічого не можна було придбати. Хіба що перепродати трофеї. У зв’язку з цим в народі «ходив» гіркий жарт: помилка Сталіна полягає в тому, що він показав Івану Європу, а Європі – Івана.

Діаманти і шпінгалети

Генерали і інше високе начальство СРСР розгулялося в кінці війни і в перші місяці після Перемоги серйозно. «Бєспрєдєл» дійшов до того, що трофейне майно для цієї категорії радянського суспільства вивозилося вагонами і навіть ешелонами. Попереду всіх трофейних історій був легендарний маршал Георгій Жуков.

З часом, коли маршал потрапив у немилість Сталіна – це трапилося в 1948 році, – слідчі держбезпеки обшукали його квартиру та дачу. Там було виявлено те, що якось може визначити типові апетити головних радянських тузів: «Серед іншого конфісковані 194 предмета цінних нерадянських меблів, 483 шкурки хутрових звірів, 4000 метрів тканини, 44 килима і гобелена, 55 музейних картин, 7 ящиків з кришталем та порцеляною і багато іншого.» Ймовірно, були й такі, які переплюнули самого маршала.

До них можна віднести члена Військової ради Групи радянських військ у Німеччині генерал-лейтенанта Костянтина Телегіна. Його засудили на 25 років таборів за відправку на батьківщину в особисте користування цілого ешелону трофеїв. Начальник держбезпеки в радянській окупаційній зоні, майбутній голова КДБ Іван Сєров облюбував для свого перебування у фашистському лігві не менше й не більше, а колишній особняк Геббельса. І не ікалося майбутньому голові КДБ СРСР. Зовсім навіть навпаки. Жив лихо, розкошуючи і без всякого фінансового сорому. З’ясувалося по тому, що розтратив він 77 мільйонів марок. За радянською традицією провели за статтею витрат на оперативні потреби. Хоча будь-який школяр може розписати докладно, на що витрачався відомий генерал МГБ.

Не оминула така доля і генерал-лейтенанта Володимира Крюкова зі своєю дружиною, знаменитою співачкою Лідією Русланової.

У них конфіскували два «Мерседеса» і «Хорьх-951». На такому «Хорьху» їздили Герінг і Розенберг. Список їх трофеїв, мабуть, різноманітніший, ніж у Жукова: «132 картини російських художників, раніше викрадені нацистами з радянських музеїв, 107 кілограмів срібних виробів, 35 старовинних килимів, діаманти, гобелени, антикварні сервізи, хутра, мармурові та бронзові скульптури, 312 пар взуття, 87 костюмів, а також … 78 віконних шпінгалетів, 16 дверних замків і 44 велосипедних насоса! » Втім, на декількох дружків Георгія Жукова по окупації розслідування зупинилося. Десятки тисяч чиновників від армії і держави, їх діти та онуки стали володарями гігантських скарбів, вивезених з Німеччини. Це був практично перший потужний «євроремонт» радянської номенклатури.

За цим образом і подобою стали жити номенклатури всіх держав пострадянського регіону. Від Москви, Мінська і Києва до Баку, Астани і Ташкента.

Олександр Народецький, artefact.org.ua